Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
тремтіли в неї од дихання...
Все прокидалося кругом...
Вона пройшла, зоря світання мов обняла її крилом...
18. VIII. 1949
О МОВА МОЯ!
О місячне сяйво і спів солов’я, Півонії, мальви, жоржини!
Моря бриліантів, це — мова моя, Це — мова моєї Вкраїни.
Яка у ній сила і кличе, й сія,
Яка в ній мелодія лине В натхнення хвилини! О мова моя, Душа голосна України!
Ти — сурми на сонці, ти — стягів гаї, Ти — вибухів огненних повна,
В той час, коли кличе народи в бої Вітчизна моя многомовна...
Ти — мрії фіалок і сон конвалій,
Й гостріша за крицю багнета...
Ти душу бійця пориваєш на бій В натхненнім пеані поета...
Тобою звучать і міста золоті,
Й заквітчані селами гони...
Ти — зброя ідеї. У битві й труді Єднаєш сердець міліони...
Мов райдуги — арки над морем колон, Що в небо музикою лине,
Де славить життя золоте жайворон...
Це — мова моєї Вкраїни.
Це — матері мова. Я звуки твої Люблю, наче очі дитини...
О мова вкраїнська!.. Хто любить її,
Той любить мою Україну.
1949
Із книжки “Вибрані поезії” (1951)
Я люблю вечори синьоблузі і далекі огні угорі.
Скоро трави косити на лузі будуть срібнії коси в зорі.
їхній блиск наче п’ю я в уяві, золотий їм даруючи спів, їх триматимуть руки смугляві України моєї синів...
Світять зорі привітно й ласкаво з голубої, як сон, висоти.
Так шуміть же ви, довгії трави, перед тим, як під сталлю лягти!
1950
* * *
Зелений вітер, пахнуть трави, і день, як колос наливний.
Твій тихий зір, твій зір ласкавий невже навік уже не мій?
Так. Ти пішла, високочола, немов полинула у вись.
Невже не збудеться ніколи, про що ми мріяли колись?..
Не вірю я, моя ти люба!..
Ще зашумлять для нас сади.
Все, що твої шептали губи, в мойому серці назавжди.
День пахне, як твоє волосся, що я лицем відчую знов.
І в сонця золоті колосся мені шепоче про любов.
1950
* * *
0 прийди, моє серце, до мене прилинь
1 з душі прожени горя тінь!
Серце в ранах було, та воскресло воно. Стукни пальцем до мене в вікно.
Я чекаю. Не сплю. Як я можу заснуть, коли кроків коханих не чуть, коли серце не спить і так тяжко болить, бо тебе поклялося любить.
Де ти, де? Хтось іде... Може, ти, може, ти?! В срібній вазі зав’яли цвіти...
І голівки у них, наче думи мої.
В моїм серці мовчать солов’ї.
Все чекають на тебе, чекають, мовчать, бо без тебе співать не хотять.
А як прийдеш, вони заспівають ізнов.
Де ти, де, моя вірна любов?
1950
Думи в сон мене тягнуть... Я ж спати не можу. Ночі холод не вбий, не в’яли мою рожу, не обсипляться хай пелюстки молоді!..
Що я буду робити тоді?
Що я буду робить, як я буду співать, коли буду любов тільки в сні цілувать, обнімати її в одинокому сні...
О, як жити без неї мені?
Хай приходить вона, як весна чарівна, як зоря з голубого тумана.
Ходить ніч, ходить ніч коло мого вікна, плаче вишня рум’яна.
1950
АТАКА
Холодний блиск нам сонце з неба слало, був синій сніг колючий і сухий, коли на нім у лаві ми лежали, а у лице нам бив огонь густий,
і в цім огні, в його незноснім гулі, я був немов натягнена струна...
Так билось серце, й тонко нили кулі...
1 я не знав, де низ, де вишина,
не знав, де я... Хтось замість мене, дужий стріляв, стріляв, об дуло пальці пік...
А ворог злий все нас вогнем утюжив од станції... Та враз команди крик:
“В атаку!” Щось мене штовхнуло в спину, так добре й тепло... Й наче полетів на крилах я, полинув і полинув, немов в туман... і куль замовкнув спів...
І я не чув ні криків, ні ударів, немов у сні... Та от скінчився сон...
1 для життя розкрились очі карі...
Кругом мерці... Зачовганий перон...
І ми на нім.. Нема в душі тривоги...
І тільки смерть відбилась у очах...
І грало сонце сяйвом перемоги на наших кров’ю зрошених штиках.
1950
Із збірки “За мир ” (1953)
Як радісно мені, що скоро сніг розтане й зелене убрання одягнуть дерева, і тисяччю очей весна навколо гляне, щоб ти цвіла, земля, любов моя жива!
Щоб ти цвіла, земля, і пахнула медами, щоб слухали квітки дитячий теплий сміх, і спів, народжений рожевими вустами, щоб линув і тремтів в садах твоїх густих.
Біжать кудись хмарок далекі каравани, я слухаю гудків призивний, гордий клич.
І радісно мені, що скоро сніг розтане і скине кригу знов Дніпро з широких пліч. 1952
Не співать не сила, бо для пісні — я. Гей, береза біла, срібнокорая!
Падає листочок з віт твоїх сухий.
Що тобі шепоче вітер-вітровій?
Що пролине осінь, зійде сніг з дібров, і зелені коси ти одягнеш знов.
І простягнеш крила, як для пісні — я. Гей, береза біла, срібнокорая!
1951
Із збірки “На струнах серця ” (1955)
Я знаю, біль затихне згодом, замовкнуть спізнені жалі. Переживай завжди з народом і горе, й радість на землі.
І будеш ти міцним, поете, у сяйві радісних горінь, коли летить твоя планета в безмежну щастя далечінь... 29.XI. 1949
Ой сніги, мої сніги, срібні та пухнасті, наче все, що навкруги, потонуло в щасті.
Діаманти, де не глянь, скрізь переді мною розкидає осіянь щедрою рукою.
Може, й я за дні туги потону у щасті...
Ой сніги, мої сніги, срібні та пухнасті!..
1950
Прилетять журавлі. Я вже чую їх крик угорі у вечірню годину.
В шумі теплому трав, сяйві тихому рік прилетять журавлі на Вкраїну.
А вона усміхнеться буянням вогнів, зацвіте молодими садами, мов троянда сама... серце зіллє свій спів з солов’їними щастя піснями.
Сніг летить, сніг летить, і од білої мли моїм думам немає упину.
Сад мовчить, сад мовчить... все чекає, коли журавлі прилетять на Вкраїну.
1955
І на душі нема печалі, здається, все ти переміг.
Стебельця росяні конвалій тобі вклоняються до ніг.
Рука сльозинки не втирає, що схожі з перлами роси.
Про це давно,
