Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
1955
* * *
Люблю я слухати у полі пісні дівочі на зорі, коли гіллям своїм тополі хмарки торкають угорі.
Коли пливуть вечірні тіні й п’янить повітря, як вино, а небеса, як очі сині, які люблю я так давно.
Ще день не вмер, а вже у сині хтось розкидає янтарі...
О вечори на Україні,
о сльози щастя на зорі!
1955
* * *
Струни, срібні струни, струни дощові, забіліли перла, перла у траві, їх все більше й більше, ще, і ще, і ще... Градом, градом, градом землю вись січе...
Нахилили квіти голівоньки скрізь...
Не січи ти градом землю, хмарна вись!
Не січи ти градом, колосків не бий, що поникли сумно в зливі дощовій!
Одлітайте, хмари, за моря, моря, хай на землю зійде райдуга-зоря, щоб води напитись із Дніпра-ріки, щоб звелись під сонцем знову колоски! 1955
Моя любов, як пісні дужі крила в росі світань над шумами дібров... Як моря даль, що душу полонила, моя любов.
Чужа навік їй сумнівів омана, як моря глиб, вона не знає дна. Вона завжди з тобою осіянна, моя кохана, рідна сторона!
1955
Як сонце в небі, ти в душі моїй, як пісня в полі, в серці ти в мойому. Так синьо, синьо сяє погляд твій, як тихий вечір після дня утоми.
Ти у крові і в мріях ти моїх, торка вітрець кінці твоєї шалі, і усміх твій, як той хмаринок біг, що линуть в даль, не знаючи печалі.
Кудись біжать, співаючи, дроти, хвилюється під сонцем стигле жито, і легко так мені з тобою йти, і радісно мені з тобою жити.
1955
Знов у саду я з тобою. Вечір, що встав над селом, яблука, вмиті росою, синім укрив рукавом.
Як у слова перелити всю мою ніжну любов!
Так би мовчати, сидіти... Серцю не треба розмов.
Солодко линуть хвилини, руку стискає рука.
Мови очей не замінить бідная мова людська.
1955
Все кругом голубе... Русокосая, я край хвіртки тебе бачив босою.
Бачив босою і рум’яною...
Я в сад іду із коханою.
Місяць срібного зняв картузика...
Як любов моя, грає музика!
1950
* * *
Туди, де в синім неба морі немов тремтить Чумацький Шлях, я понесу тебе на зорі в моїх закоханих піснях.
Любові повний до нестями, мов непогасную свічу, там, за далекими світами, нову я зірку засвічу.
Вона сіятиме, жадана, привітом дальнім крізь ефір... То будеш ти, моя кохана, найкраща із небесних зір!
1955
Голуб і голубка полетіли ввись, в сонячній блакиті крильми обнялись. Обнялись крилами, їх вітає вись.
Так і ми серцями назавжди злились.
1955
Твої вуста, заціплені од болю, я цілував, я вірив їм колись...
Як довго був я у твоїй неволі!..
Чого ж думки до тебе простягайсь?..
Я почуття скорив своє шалене, не виснеш ти вже на моїм крилі... Чого ж вночі приходиш ти до мене, і серце рвуть запізнені жалі?..
Твій синій зір я бачу крізь повіки, мені пробив він серце, наче штик... Нехай пішла від мене ти навіки, але в піснях залишилась навік.
1950
День одлетів, і лине сон на доли, як місяць у розчинене вікно.
І аромат солодкий матіоли мене п’янить, як губ твоїх вино...
Немов задумавсь вітер кучерявий над тихим тином, де синіє шлях.
В тумані луг. Десь кінь скубе отаву, і дзвонять пута на його ногах.
Душа стає, як далі неозорі моїх жадань і поривів моїх...
І я дивлюся на далекі зорі, тебе, любов, шукаючи між них...
1950
Розтулило сонце золоті повіки, на сніги зчорнілі впали промені... Розійшлись з тобою, мабуть, ми навіки, і любов закрила вії чарівні.
Спить вона чи мертва? ...Спить... Її дихання вишиту сорочку тихо підійма...
Тільки вії мокрі... Перлами страждання вкриті їхні крила, а за ними — тьма.
Тьма, і в ній сіяють блискавиці сині тих очей проклятих, рідних і чужих, що нема їх краще на усій Вкраїні, і на всьому світі, і на землях всіх.
Спи, моє кохання! ...Сон твій не навіки, після горя буде радості прибій...
Бо не марно, люба, золоті повіки розтулило сонце у душі моїй.
1950
Ні, я забуть тебе не міг.
То сон був, то омана.
Завжди зі мною, в дощ і в сніг, лиш ти була, кохана!
І в теплі дні, і в вітровій, і у безсонні ночі світив мені лиш образ твій, твої сіяли очі...
Пропала чорна даль доріг, розлуки дні прокляті.
І знову голос твій і сміх звучать в моїй кімнаті.
Мов вітер злий навік одгув. Мені життя вернуло тебе, щоб розум мій забув, та серце не забуло.
1955
Там десь журавлі, хоч і жалко покинуть південні краї.
Я буду зоріть на фіалки і згадувать очі твої...
І явір, як древній той витязь, одягне убори свої.
Я буду на зорі дивитись і згадувать очі твої...
До моря піду я, о милі безмежності сині краї!..
Я буду дивитись на хвилі і згадувать очі твої.
1950
Сад і тіні, тишина.
Очі сині край вікна.
Повні муки, ждуть давно.
Вітер стука у вікно.
Сад і тіні, тишина.
Очі сині край вікна.
1955
* * *
Літа мов пірнули в безодні, літа, неповторні літа...
Але, мов фіалки, й сьогодні твої мені пахнуть вуста.
І літ одлетілих не жалко, що в даль одпливли, як вода. Все ті ж твої очі — фіалки, для мене ти та ж — молода.
1955
* * *
В небі проміння колосся сповнено сонячних мрій... Хай посивіло волосся — серце моє, не сивій!
Вище голівку, Маріє!
Зайвих не треба нам слів.
Той тільки серцем сивіє, хто у житті не любив.
1955
Айстри задумані, квіти останнії, осені пізньої сльози багрянії... Сумно шепочеться вітер над вами, і обмиває вас небо дощами.
Ви, як любов, що весни не зазнала і, як вечірня зоря, одсіяла.
Айстри задумані, квіти останнії, осені пізньої сльози багрянії...
1955
Зимовий сад, холодні, голі віти і даль між ними, як моя печаль за ароматом і зеленим літом — зимова даль.
Де пляж шумів під крики пароплавів, нависнув тихий, сонний супокій,
і, наче лицар у жаданні слави, одяг Дніпро свій спокій крижаний.
З тобою ми не раз отут стояли й дивились в даль у зливи променів, що, наче синь очей твоїх, сіяла в передчутті весняних теплих днів.
