Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

в грому канонад, що розвіяли в прах чужинців в зелених мундирах, в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину...

Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе, люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе, коли ти не любиш Вкраїну...

Любіть у труді, у коханні, в бою, як пісню, що лине зорею...

Всім серцем любіть Україну свою — і вічні ми будемо з нею!

1944

Шумить Хрещатик туго, як прибій.

Тут скоро встануть сонячні будови, і слід од ран загине навісний у морі щастя, квітів і любові.

Ми — крила бур, ми — велетні, ми — день, що тьму здолав в невиданому герці.

В моєму серці стільки ще пісень, ще стільки слів несказаних у серці.

Веселий день давно вже одгорів, і даль доносить пісню журавлину, а я іду у морі ліхтарів, закоханий в безсмертну Україну.

1946

ВЕСНА

Весна, весна. Сади мов п’яні, хитає вітер дерева, і на Софіївськім майдані Богдана бронза ожива.

І обірвавши вічний спокій, очей розкривши грізну мідь, у небо синє і глибоке, неначе кінь його летить.

І розкидає піни клоччя, усе прискорюючи біг...

А навкруги весна клекоче у фарбах теплих запашних.

Веселі діти йдуть до школи — їх голосів дзвенить прибій —

і, наче райдуга, навколо радіє Київ рідний мій.

Мов у пісень квітучих зливах, серця здригаються до дна... Іде по вулицях шумливих всепереможная весна.

1945

* * *

Шумлять за вікнами машини, кипить за вікнами життя.

1 все пливуть кудись хвилини без вороття.

Десь обриває вітер рожу над лоном трав.

Я повторить свій рух не зможу і слово те, що вже сказав.

Усе міняється, як люди, як за зимою йде весна.

І слово й рух нові вже будуть, та лиш любов моя одна.

14.1.1947

Все швидше рух. Шумлять машини. Все швидше рух, все швидше рух. Ніколи в бурі не загине, хто Прометея має дух.

Ледь лине гомін од вокзала, дзвенить і тане за вікном.

Пройшла гроза, і ніч промчала,

і знову день шумить кругом.

Зима летіла над землею,

і от — весна, і все в цвіту.

О мій народе, Прометея ти маєш душу молоду.

16.1.1947

Коли чорний вітер загину шумів у кривавих полях.

В розлуці, моя Україно, ти снилась мені у квітках.

Коли ж надійшла та година, й тебе ми вернули в бою, упали ми всі на коліна, цілуючи землю твою.

Іду я. Безмежнеє поле, як райдуга, серце сія.

І сонце, і квіти навколо...

Це ти, Україно моя!

16.1.1947

Летить земля, кричать лелеки,

і зорі падають до ніг. Шалений біг світів далеких я в далях чую світових.

Все вище й вище, далі й далі з блакиті в тьму і знов в блакить у зореносному хоралі...

Так в жилах кров моя летить.

17.1.1947

Шуме ялиновий, світе калиновий, золоті жоржини — осені краса, бродить моя пісня в шелесті діброви, в дзеркалі Ірпіні тихі небеса.

Над лугами вітер мрії не домріяв, скоро засіяють в небі янтарі.

Поїзди на Київ, поїзди на Київ, і крило шуліки тане у зорі.

Промені на віти, промені навскісні, вже роса холодна впала на траву.

Я живу у фарбах, я живу у пісні і в билині кожній я живу, живу...

17.1.1947

Уже твої сивіють вії, і тихше лине в жилах кров. На цій землі усе старіє, та не старіє лиш любов.

Хоч ти іще не посивіла, та фарбам я додав жалю, бо, квітко серця сніжно-біла, тебе незмінно я люблю.

Хоч і старенька і з клюкою в сухих і зморщених руках, ти будеш вічно молодою в моїх закоханих очах.

20.1.1947

Хай пісня ця буде в житті не остання, щоб старість моя, як і юність була.

У травах і росах, у вітрі світання конвалія ніжна в душі розцвіла.

0 гаю, мій гаю, о небо привітне,

1 срібний тумане, і хвилі ріки,

хай вічно ця квітка в душі моїй квітне, і вічно не в’януть її пелюстки.

21.1.1947

Шаллю зорі золотою синя цвіте далина.

Скільки зірок наді мною, — ти між зірками — одна.

В грудях закохано мліє серце, не знаючи сна. Скільки квіток на землі є, — ти між квітками — одна.

Місячним сяйвом залиті мріють сади... Тишина... Скільки єдиних на світі, — ти між єдиних — одна.

27.1.1947

Замела ніжні квіти зима, і умерли під снігом вони. Інші квіти в диханні весни розцвітуть, але тих вже нема.

Одспівали в садах солов’ї, дням минулим нема вороття.

І хвилини прожиті мої замітають сніги забуття.

Знаю, там десь моря темноти... Але все, що любив я, чим жив, моє щастя, і ніжність, і гнів я б у пісні хотів зберегти.

31.1.1947

Між вербами вітер, як подих, і з неба до нас, о любов, на землю по зоряних сходах задуманий вечір зійшов.

Нечутною лине ходою по травах в росі, як в цвіту, й прозорою гладить рукою голівку твою золоту.

Мов хоче забрать тебе д’горі в простори небесних доріг. Відбились очей його зорі в широких зіницях твоїх.

1.1 1.1947

Цілу ніч не давали заснуть солов’ї... І згадав я минулії ночі, коли в мене були юні очі й не сивіли ще скроні мої.

Як не б’юсь я з годинами люто, — час мене переможе в бою.

О, якби-то я міг повернути неповторную юність мою!

Син проснувся. Звучать його кроки. І так легко, я легко зітхнув. Здрастуй, юність моя кароока, що тебе я у сині вернув.

1. VI. 1947

М. Т. Рильському 1

1 от прийшов він, час побідний. Та днів забуть не зможеш ти, як обнімали брук ми рідний, і вили бомби з висоти.

Летіли ночі, повні шалу, і ти душею смертно блід, як Україну залишали ми, відступаючи на схід.

Ведуть до щастя знов дороги, пройшла негоди зла зима.

Нема без втрати перемоги, без горя радості нема.

2,VI.1947

Із збірки “Зелений світ ” (1949)

Тремтить на сонці листя клена, каштанів цвіт давно одцвів.

О тишина моя зелена,

о дальній гуркіт поїздів!

А в неба