Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Що споминів квітки завіяла снігами безжальная рука холодної зими, що тих стежок нема, де ми ходили з Вами, й калини над ставком, де зустрічались ми.

Заплакане лице минулої любові між зорями пливе... А ніч така дзвінка!

І сумно я дивлюсь на ці рядки нервові, що вивела колись коханая рука...

1940

Ластівка щебече, ластівка щебече.

Я тебе цілую крізь сумне вікно.

Вийди, моя мила, шаль накинь на плечі, вийди, моя люба, вже весна давно.

Не виходить люба, щось шепочуть губи, плачуть сині очі, як роса в гаю.

Ластівка щебече, квітне лист на дубі, крізь вікно цілую я любов свою.

1940

ВЕРШНИК

Маліють дні. Холодними стежками блукає осінь в сумі по садах.

І журавлі прощальними ключами летять у даль... Куриться довгий шлях,

і вершник мчить, у брязкоті металу, мов наздогнать весни він хоче дні...

О друже мій! То молодість промчала на золотому, дикому коні...

1940

Я так тебе люблю, що стримати не в силі захоплених пісень, що ллються через край... Співати буду я про тебе і в могилі, коханий друже мій, душі моєї май!

Коли заглянеш ти на цвинтар у печалі, де буду спати я у глибині важкій, і зашумлять листки, і засиніють далі у ніжнім дзвоні птиць, — то буде голос мій...

В диханні леготу запахнуть дужче квіти, і зорі в вишині спахнуть морями мрій, — то буде без кінця ридати і радіти, у шелесті трави, примарний голос мій...

Я так тебе люблю! Пройдуть мільйони років, і навіть і тоді, у травах і квітках,

ззз

сіятиме мій спів про тебе, яснооку,

як промінь зорь, що зник давно вже їхній прах...

Летітиме земля, все так же, між світами, в холодну вишину, як лине вічний час, і кучері твої безплотними вустами я буду цілувать, хоч і не буде нас.

1940

Я вітру спитаю: “Чи любить вона?”

А вітер мовчить... Лиш ридає луна...

Я моря спитаю: “Чи рідний я їй?”

А море мовчить... Лиш синіє прибій...

Я сонця спитаю: “Чи буде кохать?”

1 вітер, і море, і сонце мовчать.

1939

Твоїм ім’ям клекочуть жили, і серце б’ється раз у раз.

Тебе любити до могили мені судьби дано наказ.

Завжди, завжди тебе любити, аж поки прийде смерті тьма, моя весна, моє ти літо, моя ти осінь і зима!

5.1.40

Із збірки “Крізь вітри і роки ” (1940)

Лине срібло з вишини, нерухомі вишні...

Сині очі, щастя сни, зустрічі колишні!

Там стояв з тобою я у примарнім димі...

Гей ти, молодість моя, сни неповторимі!

24.ІХ.39

Журно хиляться тополі, одцвітає мак у полі, — розцвітаю я.

Над житами громи бою, ти стоїш переді мною, синьоокая!

Хмурий вітер, чорні зграї, я з тобою розцвітаю, в серці — солов’ї...

На гречки упали тіні, як на плечі лебедині кучері твої.

9.ХІ.39

ШЛЯХ

Квіти, сріблені росою, очі в радості сльозах...

Тихі верби над рікою, в’ється, в’ється дальній шлях.

На такім шляху з тобою ми зустрілися колись.

Так же верби над рікою до води гіллям тяглись.

Лебедині в небі крики.

Дальній шлях. Роса. Вікно.

На такім шляху навіки розійшлися ми давно.

16. IV. 39

ЯКБИ!

Осінній вечір. Сині клени над тихим золотом стежок, і павутиння, й крик сирени, і молодий прощальний крок...

Давно, давно... Біліють скроні... Я не сказав їй: “Підожди!”

І щастя в хусточці червоній пішло від мене назавжди.

А небо кольору опала, і осінь та ж, і синя мла...

Якби, якби-то юність знала, і старість мудрая могла!

28.XIІ. З 9

Чути перепела бій, у росі калина.

Україно, краю мій, пісне тополина!

Скільки, скільки за твій сад пролилося крові!.. Синьоокий листопад, хмари пурпурові...

ЗО.XII.39

Із збірки “Червоним воїнам” (1941)

ПІСНЯ

Гей, на заході гармати розорали ниви вкрай.

Проводжає сина мати захищати рідний край.

Руки зморщені на плечі положила. Скоро в путь.

І в очах її старечих сльози зорями цвітуть.

А кругом поля крилаті, даль блакитна і тонка...

І лежить на автоматі смугла впевнена рука.

Проводжає сина мати і шепоче: “Мужній будь”.

А на заході гармати все гудуть, гудуть, гудуть...

6. VIII. 1941, Харк ів

Із збірки “Під гул кривавий” (1942)

іду

Пил і вітер у обличчя... Десь Донець, сади, Лисиче, — то мене Вкраїна кличе на кривавий, смертний бій.

Я лечу туди безсонно, а навколо — гони, гони, і в блакиті мрійній тоне край башкирський степовий.

Де ви, верби і тополі, вечори примарні в полі і пісні широкополі у багряній далині?..

Незнайомі в небі птиці, наче сон проклятий сниться, і душа, як блискавиця, потопає в тому сні...

Я не можу уявити, як це коні топчуть жито і дзвенять, гудуть копита вражих коней по містах...

По містах безумців сили, де зростали ми й любили, в селах — братнії могили, і в крові до щастя шлях.

Тихі вулиці вузенькі. Серце біль бере в обценьки...

Я іду на крики неньки, що борониться од змій...

Кожна хвиля — за сторіччя... Дим і пломінь — у обличчя, то мене Вкраїна кличе на останній, смертний бій.

1941

ПЕРЕД РОЗЛУКОЮ

В тумані сліз кохані очі, моя душа в тумані сліз...

Дихання холоду і ночі розлуки вітер нам приніс.

Мов лезо смертного метала ввійшло у серце... Роки... Дні...

Я чув, як тяжко ти зітхала і як ридала ти у сні...

Я повернусь до дня із ночі, од крові й цокання заліз.

І усміхнуться сині очі в тумані радісному сліз...

1941

ПІД НЕБОМ БАШКИРІЇ

Бузкове Башкири' небо, жовтнева роса на стерні.

Не треба, мій друже, не треба напоювать сумом пісні.

На захід, неначе крізь ґрати, біжить затуманений шлях.

Замовкнуть криваві гармати, й розквітне Вітчизна в піснях...

На хустку твою малинову упало проміння зорі.

Ми хвилі побачимо знову, де Лавра стоїть на горі.

Розкинеться місто привітне, і серце заб’ється, мов птах, огнями Хрещатик розквітне в твоїх неповторних очах.

1941

ДАЛЕКО ТАМ

Далеко там, де даль огниста і од крові земля як мідь, під хижим чоботом фашиста коханий Київ мій лежить.

Над ним пливуть криваві тучі, кружляють ворони у млі, і чути зойк і плач жагучий дітей вкраїнської землі.

Вони біжать широким степом, над ними — бомбовозів лють, худенькі ручки їх до неба