Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Пісні пташок лунають дзвінко. Вона ж все думає своє,

в зубах тримаючи травинку, мов серце стомлене моє.

Травинка меншає між маком жадібних губ, що як огонь... Чи з’їсть, чи викине — однако для серця бідного мого.

1940

* * *

Моря очей, сумні, ясні, вони в мені й навколо... Навіки віями мені ти серце проколола.

І серце плаче... Перла сліз, важкі й криваві, ронить на сонне злото ніжних кіс, що облягають скроні,

немов корона. Сяйво мрій під нею в зорі квітне, і кров моя горить на ній камінням самоцвітним.

1939

* * *

Немов вітри, вируйте, хвилі скорі, до вас одних, до вас подібний я. Немов зоря вечірня в синім морі, в моїй душі відбилася твоя.

Забрала ти від мене сон і спокій, одній тобі і дум, і мрій рої.

Мов дві криниці, сині та глибокі, в моїх очах відбилися твої.

Без тебе я подібний на пустиню, усе мовчу, як дзвону мертва мідь.

І в час журби стаю твоєю тінню,

як сонцем — ти, в солодку щастя мить.

1940

Я квітку не можу зірвати, бо їй, як людині, болить.

Як нам, моє серце крилате, під сонцем їй хочеться жить.

Дитина вітчизни моєї, народжений в реві гармат, я тільки дивлюся на неї, вдихаю тонкий аромат.

І ти, наче квітка у полі, і в тебе душа, як блакить.

Не можу завдать тобі болю, щоб серця свого не розбить.

1940

* * *

Ти пам’ятаєш березневу холодну ніч, як стрілись ми? Сміявся вітер, і дерева до нас тяглись гіллям із тьми.

Од ліхтарів скупе проміння на тебе падало крізь сніг.

1, повні щасного горіння, ми йшли по вулицях вузьких.

Ти двері загсу відчинила, ввійшли ми в сяйво з темноти. Чого ж рука твоя тремтіла, коли підписувалась ти?..

18.VII.40

Твоїх пліч неповторні овали вкрили шалі узорні краї.

І від сонця південного стали ще синішими очі твої.

Ти стоїш молода і красива і сусідам, і рокам на зло, мов тебе моря Чорного злива, наче квітку, мені принесло.

27.VII.40

* * *

Шумні вулиці грають рікою, як весна, гомінкі, голосні.

1 з вікна поцілунки рукою ти услід посилаєш мені.

От і все. 1 нічого не треба, тільки знати й любити одну. Оглядаюсь я часто на тебе, поцілунки шлючи в вишину. 27. VII.40

•к * тйг

Я б хотів всі зірки, що над нами, перелити у зірку ясну, щоб світила та зірка віками все на тебе, на тебе одну.

Я б хотів всі слова, що між нами, перелити у пісню ясну, щоб звучала та пісня віками все про тебе, про тебе одну.

27. УІІ.40

Не погасни маревом, не розвійся сном, хмаркою ласкавою за моїм вікном.

Не замовкни піснею, що молюсь я їй, не зів’янь жоржиною на груді мо'ій.

Садом сонцерадісним, як коханий край, ти цвіти, омріяна, і не одцвітай.

Лийся ти музикою в жили огняні, щоб співалось весело і жилось мені,

щоб у серці нашому промінь не погас, щоб нащадки зоряні не забули нас.

1940

Моя зірка погасла остання, не для мене проміння її. Облетіли троянди кохання, і замовкли в сльозах солов’ї.

Мов з холодного дна океана підіймається горя прибій...

Ти не любиш, я знаю, кохана, так світи ж хоч в уяві моїй!

27.VI1.40

Була в душі моїй пустиня і сад тепер, а в нім цвіти.

Я — тихе місячне проміння, проміння сонячнеє ти.

Ти — моря шум, я спокій суші, обидва ми, мов тиша й крик.

А ніч і день то — наші душі, любов’ю з’єднані навік.

27.VII.40

УДОДИК

Сидить удодик, пір’ям грає, він червачка собі знайшов і все голівкою хитає, неначе каже: “Будь здоров!”

Здоров, удодику красивий, тебе не мучить тут ніхто, ти понесеш смачну споживу своїй удодисі в гніздо.

А я один до цього гаю з своєю мукою прийшов. Щасливий той, хто в світі має своє гніздо, а в нім любов.

27. VI1.40

Не удавай святої з себе, не обдурить мене нічим, ні синім поглядом, як небо, ні личком ангельським твоїм.

В тво'іх очах мій зір не тане, сльозами щастя не цвіте.

Ти, наче яблуко рум’яне, але всередині пусте.

27. УІІ.40

ЧИ ВИНЕН Я?

Чи винен я, що колір синій твоїх очей в душі моїй, й волосся золоте проміння навік одбилося у ній?

Од них не можу я одвикнуть і не співать тобі одній.

Чи винен я, що в серці квітнуть твоя хода і голос твій?

1 що про тебе пісня щира і синню, й золотом сія, що я люблю тебе без міри, чи винен я, чи винен я?

1. VIII. 40

Ой, верба моя кучерявая!

Ти невірная, неласкавая.

Ой, верба моя, ще й широкая!

Ти не любиш мене, синьоокая!

Ти не любиш мене, а я втішуся і на цій вербі не повішуся.

Ой, верба моя, що хитаєшся?

Я з невірною розпрощаюся.

Листям ти, серцем я, не хвилюймося, ми з другою ще тут націлуємося.

27. VI1.40

Садами мрій моїх люблю іти з тобою і в фарби одягать садами мрій моїх, мов ранок — пишний цвіт жемчужною росою й морями променів, і погляд твій, і сміх...

Отак іти та йти, не думати, не знати, по травах і квітках, у щебеті зорі, все цілувать тебе й пісень розкішні шати над нами в тих садах розкинути вгорі.

Лиш ти не погасай, мій променю єдиний, бо прийде тьма в сади, і облетять квітки, замовкнуть солов’ї, погаснуть рос перлини, і вкриє горя лід озера і ставки.

І загуде зима холодними крилами у мрій моїх садах, оголених, пустих, печальних, як і я, завіяних снігами, там де сіяв твій зір і де звучав твій сміх.

Світи ж, не погасай, голуб і грій ці квіти, що я зростив в піснях, для тебе, друже мій! Бо ці сади — твої, в них буде вічно літо, коли в них будеш ти, голуб їх і жалій.

28. УІІ.40

Я вигадав тебе. А може, ні? Не знаю.

Не любиш ти мене. Та і за що любить? Холодної душі осінні небокраї в твоїх сумних очах, і тане листя мідь

у траурі зіниць, що не мені сіяють, у мріях, що летять крізь них, повз мене, в даль...

Не любиш ти мене. У мареві одчаю горить моя душа, і за минулим жаль

на частки серце рве,