Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

І тільки чайка в небі поринає, як човен мій, о даль моя, о час! Заснуло все, любов моя безкрая, і спить журба, що розлучала нас.

1940

* * *

Я хочу, мов лагідний вітер, до грудей припасти твоїх і місяцем тихим зоріти в криниці очей дорогих...

Пахучі схиляючи віти, залиті цвітінням рясним, хотів би я садом шуміти над сном безтурботним твоїм.

Як неба розкрилені шати, казки навівать голубі, і сонцем хотів би я стати, щоб вічно світити тобі.

[1940]

Люблю я море в шумний час прибою, коли воно за валом вал жене.

Але ще дужче, в чарах супокою, люблю я море мрійне і ясне.

Люблю тебе, коли ти балаклива, як не любив я так іще раніш.

Але ще дужче, мавко пустотлива, люблю тебе тоді, як ти мовчиш...

1940

Чи знову я тебе побачу, чи обніму тебе я знов?

Ту, що любов мою гарячу зміняла на чужу любов.

В душі ні болю, ні докорів. Таке пусте усе кругом.

І тільки шелест осокорів немов ридає за вікном.

Пішла, погаснула, мов зірка, в душі моїй настала ніч.

Чого ж ти плакала так гірко, коли ішла від мене пріч?

1940

Цигарки дим поволі тане і пропадає синім сном.

І так далеко і туманно гуркоче місто за вікном.

Ти не прийшла сьогодні знову, хоч день давно уже зайшов.

1 тане димом цигарковим, уся в сльозах, моя любов.

Вагони рушили. Мов плівка, все затуманіло кругом... Погасла золота голівка, як сонця промінь за вікном...

На опустілому пероні стою зажурений, один.

І кров’ю стукає у скроні прощальний рейок передзвін...

І тільки серце в далях тоне, все наздогін крилами б’є і загляда крізь скло віконне в лице заплакане твоє...

1940

НЕБО ГАСНЕ

Небо гасне, блідне, вітер і цвіти, вечір, даль західна: ти.

Блідий місяць, трави, пісня солов’я, хвилі шум ласкавий: я.

Хмари над землею, дальні зорі з тьми, шепіт і алеї: ми

[1939]

Я ЖДУ ТЕБЕ

Я жду тебе, я кличу, літо!

Тобі пісень моїх слова.

Люблю, коли в вікно розкрите шумлять безжурно дерева.

Люблю, коли нічна знемога у жили ллється, мов вино, і з неба місяць круторогий туманно дивиться в вікно.

Я так люблю той час без краю і землю теплу й молоду, коли над квіткою зітхає липневий вітер у саду.

Але далеко ще до літа, що од цвіло уже давно.

Лиш вітер стукає сердито в моє зачинене вікно.

1940

Луна від кроків. Темно. Гулко. Неначе жив я тут раніш...

В середньовічних цих провулках перед і мною ти стоїш.

У тому ж платтячку, що знаю я в нім тебе вже стільки літ...

Як передать журбу безкраю, що закувала серце в лід!

Нас розлучили синь дороги, між нами даль і море хмар.

Як передать мою тривогу і серця бідного пожар?

Скажи, сестра моя крилата, яких знайти від болю чар, і як у серці поєднати розлуки лід, любови жар!

1939

Ні, не кажи, що ти вродлива, що ти струнка і молода.

Твоя краса, мов час, мінлива, спливе, як по весні вода,

що голубим Дніпром гуркоче, як це не раз уже було. Настане час, зів’януть очі, і зморшки вкриють це чоло.

Не будеш ти тоді такою, бо наші дні такі малі.

І старість хмурою рукою нахилить стан твій до землі.

Це так, це буде неодмінно, як те, що вже старію я. Красою іншою повинна сіяти молодість твоя.

І хай тоді сивіють брови, і кров у жилах погаса.

Краса душі, краса любови — найвища на землі краса.

1939

ПЕРЕКОТИПОЛЕ

Осінь. Вечора огні.

Синь і синь навколо, сиротливе вдалині перекотиполе.

То зачепиться, то знов лине, як зітхання.

Так і ти, моя любов, — на стерні страждання.

1939

В осінній багряній діброві ми йшли по стежках золотих, і неба моря сапфірові в очах відбивались твоїх.

Неначе нікого на світі, так синьо і порожньо скрізь...

0 вії, широко розкриті,

1 хусточка, мокра од сліз!..

1939

* * *

Не стелись, барвінку, не стелись низенько, бо мене на горе породила ненька.

Упаду землі я на холодні груди, — любая не любить і любить не буде.

В небі місяць лине, одцвітає вечір, в лузі на калині соловей щебече.

Годі тобі, любий, щебетати дзвінко,

ви не лийтесь, сльози, не стелись, барвінку!

1939

Заснуло сонце в павутинні, немов дитя, між віт густих. Очей твоїх криниці сині відбили тьму очей моїх.

Прозоро й легко так над нами і в нас... О щастя вічна мить! А літо бабине стежками за нами тепло шарудить,

мов шамотить. “Усе — омана: і ви, й цей сад, і я сама.

Всіх нас, як смерті час настане, покриє саваном зима.

В землі зотліють ваші жили, і губи ці, що щастя п’ють, — і ці стежки, де ви ходили, холодним снігом зацвітуть...”

“Нехай і так, — шепнуло серце. — Та поки б’ється в жилах кров, із небуттям у вічнім герці нас все вперед веде любов!”

1939

* * *

Ти, як страшний магніт, і дівчина, і жінка, раба і володар, моя і не моя.

Для тебе я, немов залізна порошинка, не можу одірвать себе від тебе я.

Любов, краса віків! Чудні твої закони. Нікому не збагнуть страшних глибин твоїх. Ось підійшла вона, — і зір у зорі тоне, і горло сухо рве хрипкий бажання сміх...

А перед цим, за мить, я кляв її за муки, за те, що серце рве цей синьоокий крук... Чому ж зітхаю я, так глибоко і глухо, не в силі розімкнуть жагучих, скорбних рук?

1940

ТРОЄ

У вбранні зеленім ти пройшла повз мене, глянула — й шалено зашуміла кров...

І до тебе, мила, серце полетіло, розказать несміло про мою любов.

1 з години тої, у життя прибої, стежкою одною ми йдемо давно.

Сині очі й карі, як два серця в парі, струни на гітарі, голубе вікно.

Струни, мої струни, ви дзвеніте юно, розливайте луни на нові лади.

Карі очі й сині та ще очі сина, — серця три в єдине злиті назавжди.

1940

ЛИСТ

Про що Вам написать? Про дальній шум

акацій,

про білі пелюстки, розвіяні кругом?..

Про те, що я один і сни мені все сняться, що осінь за вікном?!.

Що юність одцвіла, і Вас нема зі мною, що