Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

11.XIІ. З8

В ТУМАНІ

Вже погасли неба чорні грані, потонуло десь крило зорі.

Я піду на вулиці туманні, де жевріють жовті ліхтарі.

І пливтимуть люди мимо, мимо, наче тіні, в сонну тишину.

Може, може, тінь твоя незрима нагадає про мою весну.

Гарно так, бездумно, до утоми, все іти й не знать, куди й чого, відчувати дотик твій знайомий до чола холодного мого.

В шумі вітру, вітру голубого, ти стоїш. На гори лине мла.

І на морі місячна дорога у краї незнані пролягла.

Теплий вітер віє над тобою.

А у нас зима уже як слід, і Дніпро похмурою габою закував, укрив давно вже лід.

Там, на півдні, квіти над тобою нахилили грона запашні, а у нас, у срібному завої, білий грудень бродить в тумані.

З груднем я броджу в тумані тому, і незримо біля мене ти,

і, здається, в вітрі золотому аромат свій шлють мені цвіти.

Я іду тривожною ходою.

Може, це приснилося мені, що з тобою, рідною тобою, розмовляю я у тишині.

Ти смієшся молодо і дзвінко крізь туман і сніжну каламуть, під беретом, ніжним, як пушинка, сині очі зорями цвітуть.

7.XIІ. З 8

НА ЛИЖАХ

Журавлі вже давно одлетіли у далекі і теплі краї.

І земля вся засніжена, біла, кличе в срібні простори свої...

Гострий вітер шумить над рікою, що замерзла і вся — як блакить. Ми на лижах у полі з тобою, тільки сніг під ногами рипить.

Як люблю я любов до земного, ці сніжинок лазурні цвіти!

А навколо нікого, нікого, ні душі, тільки я, тільки ти.

Тільки тіні за нами, лиш тіні, тільки вітер сліди заміта.

О, снігів голубе безгоміння

і холодні й покірні вуста!

15.ХІІ.38

ВДВОХ

Вітер з опівночі, сніг і вишина.

Сині-сині очі, шубка хутряна.

Ліг тобі на брови наче білий мох.

В ніч оцю зимову гарно йти удвох.

Ліхтарів намисто в муті сніговій.

Рідне, рідне місто, я навіки твій.

11.XII.38

ГРУДЕНЬ

Тепло, затишно в кімнаті, на столі стоїть вино.

Білий грудень волохатий заглядає у вікно.

Закінчив давно вже гру день, погасив огнів мечі.

Мабуть, хоче випить грудень, щоб погрітись уночі.

Буде стукати до ранку, щоб його я не забув.

Я вікно одкрив і склянку в ніч і вітер простягнув.

А в вікно — рука туманна, очі блиснули у млі.

І пішов хитатись п’яний білий грудень по землі.

19.ХІІ.38

КАШТАНИ

Блідий вечір сонно тане. Я дивлюся у вікно.

Жовте листя із каштанів облетіло вже давно.

Але це їм не нещастя і не дні негоди злі.

В них мереживо сріблясте замість листя на гіллі.

Так і нам з тобою буде: на щоках одквітне мак, і на зміну літа-чуда прийде старості зима.

Прийде тихою ходою, але серце ще і ще, як за юності палкої, буде битись гаряче.

8.XII.З 8

В ПУТІ

Пароплав пливе рікою, грає, грає сурми мідь.

Моє серце за тобою, наче ластівка, летить.

Посмутніли небокраї.

На вустах моїх — печать.

Хвиля хвилю здоганяє, серцю серця — не здогнать.

12.XIІ. З 8

КРУГОВІЙ

Всьому старіть і молодіти, нічого вічного нема.

Весні іде на зміну літо, на зміну осені — зима.

Пливуть, міняються години, як світло й тьма, як хвиль прибій.

І лиш любов моя незмінна до тебе, друг мій дорогий!

13.ХІІ.38

ОДИН

Щоб змалювать єдиної обличчя, що для душі, як неповторний день, я у квіток їх кольорів позичу, у солов’я — закоханих пісень.

Але нащо? Її уже немає.

Кому звучить і крок її, і сміх?.. Щоб передать журбу мою безкраю, немає фарб і слів нема таких.

15.ХІІ.38

ВИНЕН

Немов осіннє павутиння, мої думки... Як сни... В чім річ?.. Як потемніли очі сині й на мене дивляться, як ніч...

За містом день осінній блідне, гудки вечірні чуть...

Я знаю: винен... люба, рідна, прости, забудь...

1930 р.

НЕ СУМУЙ

Не сумуй.

Ще нам сонце всміхнеться і одіб’ється в наших очах, по-весняному серце заб’ється, — і забудемо злиднів ми жах.

Не сумуй.

Золотими очима

не дивися на мене в сльозах...

Ми стежками підемо ясними по залитих весною полях...

Не сумуй.

Наді мною й тобою зійде щастя зорею чудес, — і проміння незнаною грою усміхнеться нам сонце з небес.

23.1.33

ПРОЩАННЯ

В твоїм погляді — крик, губи й брови — на біль, біля ніг — кипарисові тіні...

Традиційне прощання на березі, й хвиль голубе і тонке плюскотіння.

Як про нього сказать, про прощання оце, про кохання, що вже догоріло, про твоє, все в сльозах, неповторне лице, що мені на плече ти схилила...

Не говорять про це, не співають про це — це не можна в словах передати.

Тільки вітер шумить і ридає в лице, тільки листя сумує крилате...

Як це так? Я любив, я тебе ревнував, а тепер — я спокійний, байдужий...

Море в скелі шумить, кида хвилі до трав, під ногами каміння жемчужить.

І немає нічого. Мов з каменю я.

Ти для мене — чужа і не люба...

Мов камея на тлі цього дуба одинока голівка твоя...

1934 р.

КВІТКИ

Над рікою вітер віє і шумить у морі трав.

Серця квіти, щастя мрії — я усе тобі віддав.

Та як вітер цей, Маріє, що над хвилями ріки, ти розвіяла ті мрії, потоптала ті квітки.

Не судилось нам з тобою тиску теплого руки.

Що ж ти дивишся з журбою на потоптані квітки?

16.ІУ.39

СИНІ ТРАВИ

Сині трави. Даль кармінна. Ріки в тумані.

В сяйві мрійному долини і огні, огні.

Там мій дім і та шипшина, що колись я рвав.

Кароока та дівчина, що любив — не взяв.

Там над гаєм, там над краєм неба вдалині рідних птиць веселі зграї і зірниць огні.

Там за гаєм, за рікою голубе вікно.

Там стояли під вербою ми колись давно.

Плачуть струни на гітарі срібні, голосні.

Я зміняв на сині — карі, я забув ті дні.

Тільки сниться даль кармінна в синім шумі трав, кароока та дівчина, що любив — не взяв.

21X11.38

Я не злечу понад землею, не взнаю радості ніде, бо не мені цвіте зорею твоє обличчя молоде.

Настане час, погаснуть сили, як згасло щастя золоте, моя покинута могила навік травою заросте.

Крізь сон я чутиму неначе байдужий крок чужих людей, і не