Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

17.XII.38

СТРУМКИ

На полях сніги, як дими, та під ними в глибині десь течуть струмки незримі, щоб проснутись по весні.

Тільки ти одна, мов камінь, тільки в тебе все життя не тече любов струмками під снігами забуття.

19.XII. З 8

ПРОЛІСОК

Розтанув сніг. Гаї привітні шумлять над маревом ланів.

І пелюстки свої блакитні під сонцем пролісок розкрив.

Я мов тону у морі світла, зима в душі моїй пройшла, — й вона, як пролісок, розквітла під сонцем щастя і тепла.

9.ІУ.39

В ПОЛІ

Журавлі прилетіли, журавлі прилетіли, щоки вітер цілує голубий, запашний.

Ми за руки взялися. На лице твоє миле ліг ясного проміння поцілунок палкий.

І проміння, і вітер. Ще додай мої губи, — і з промінням, і з вітром я цілую разом твоє світле обличчя, неповторне і любе.

І так світло і тихо, так привітно кругом.

Журавлина розмова, за рікою діброва, хвиля хвилю цілує. Дай же губи твої!

Там далеко-далеко вже зоря злотоброва крила ніжні простерла на примарні гаї.

А за тими гаями розляглася столиця і єднає з огнями дальні неба огні.

Ця краса тільки може в сні дитячім присниться. У блакитному полі ми з тобою одні.

Тільки даль, тільки трави, тільки вітер ласкавий, і в блакиті над нами журавлі, журавлі.

Гей ви, роки жемчужні, гей, життя кучеряве, в небі зорі чудесні і любов на землі!

6.XII.38

ЧОМУ?

Тополі цвіт, тополі цвіт. Вода в цвіту.

Шепоче вітер поміж віт. Ми — на мосту.

І люди йдуть, усі в цвіту, як в перший сніг.

Чому, чому хвилину ту я не зберіг?

18.ХІІ.38

НЕ ЗАБУДЬ

Калина цвіте над водою, і небо над нею сія, як пісня моя над тобою, любов неповторна моя!

Орел за теплом і красою летить на далекі моря, як серце моє за тобою, моя невгасима зоря!

Розквітла веселка в просторі, в ній сонце промінням горить, як очі мої в твоїм зорі, моєї любові блакить!

1 небо, що вітром клекоче, і сонце й орел, не забудь, це — пісня, і серце, і очі, що тільки тобою живуть.

18.ХІІ.38

НАД ДНІПРОМ

Внизу Дніпро. Стою на кручі. Кругом троянди розцвіли.

В моїй душі весна співуча, а в небі вітер і орли.

Встають із хмар ясні палати, якісь титани, мов живі... Вперед, душа моя крилата, на теплі хвилі життьові! 16.ХІІ.38

НА ДНІПРІ

Погасло сонце за горою, мов сяйво з дальнього вікна. Блищить Дніпро. В човні нас двоє. Над нами — зорі й тишина.

Під нами гай, що листя грою тривожить сонну глибину.

Отак пливти б нам за водою з тобою, друг мій, в далину.

17.ІУ.39

ПРОМІННЯ

Гай примарний. Вечір. Літо. Спить у вербах вітровій. Десь далеко б’ють копита. Де ти, де ти, друже мій?

Чи на полі, чи у морі, чи в краю, де вічний сніг, і на тебе світять зорі ті, що й я дивлюсь на них?

їм часу й числа немає, ні початку, ні кінця, і проміння їх єднає наші очі і серця.

9.XII. З 8

В ПАРКУ

Сонце сповнило простори, тишина така кругом, так спокійно і прозоро в синім парку над Дніпром.

Я на тебе вії мружу, ти така ясна-ясна, що і в мене в серці, друже, сонце, спокій, тишина.

9.XII.З 8

ШИПШИНА

В небі тихий місяць лине, шле у серце промені. Зацвітай, моя шипшино, в опівнічному огні.

Вітер вранішній повіє в серце хвилями тепла, він тебе росою вмиє, щоб ти краще зацвіла.

16.ХІІ.38

ВЕЧІР

II

Гудків вечірні звуки, хвилин незримий біг, твої покірні руки, огонь очей твоїх.

Давно зів’яло літо, щоб розцвітати знов.

У небі хмари й вітер, а на землі любов.

16.XIІ. З 8

ВЕЧІР

III

Вечір. Віоліна.

І пісні кругом...

Десь моя дружина за сумним вікном.

Даль за склом байдужа... Все сама, сама...

Виглядає мужа, а його нема.

8. УІІІ.ЗІ

НА ПІВДНІ

В повітрі солодка утома, пливе з виноградників мла.

То ніч у плащі голубому на гори примарні зійшла.

Мов крила широкі, прозорі несуть мене в рідні гаї.

У морі відбилися зорі, в душі моїй — очі твої.

18.XIІ. З 8

ОГНІ

Там, далеко, огнів хороводи засвітились в небеснім гаю. Сходить вечір по зоряних сходах у кімнату блакитну мою.

Він до мене прийшов, як минуле, як легенда, що в серці цвіла, і в лице мені щастям війнули за спиною його два крила.

Усміхнувсь і вклонився, як треба, як тоді, у далекі часи...

Понеси мене, вечір, на небо, аж за зорі мене понеси.

Понеси мене, вечір, мій брате, на Чумацький задуманий Шлях, щоб забув я усмішку крилату на її пурпурових устах...

Може, там я забуду ті очі, що в уяві так солодко п’ю.

Я благаю, а вечір не хоче, тільки дивиться в душу мою.

Я в зіницях його потопаю, — і так легко й прозоро стає...

Я дивлюся на нього й не знаю, чом забилося серце моє...

Він рукою волосся леліє, — і душа розцвітає моя...

“Я — не вечір”, — сказав він. — “Маріє!” — закричав — і прокинувся я.

15.XIІ. З 5

НІЧ

І

Бродить ніч по вулицях зимових, у провулках вітром завива.

Я про тебе, сповнений любові, на папір кладу ясні слова.

Ліхтарів проміння простяглося і в вікні задумано цвіте, а мені здається: то волосся, то твоє волосся золоте.

І летять із неба опівночі зір огні, а з ними мрії й сни.

І мені здається: твої очі в мою душу світять з вишини.

Ніч іде. Як серце терпко стука, і сніжинки крутяться в вікні, наче ти рукою, в час розлуки, мов крилом, махнула вдалині.

Заглядає ніч у темні труби і плащем засніженим шумить.

Вже давно заснула моя люба, лиш любов одна моя не спить.

16.ХІІ.38

НІЧ

II

Ніч холодною рукою, там, за даллю голубою, Розгорнула наді мною зір невидані світи І дорогою ясною кличе, манить за собою,

Щоб нервовою ходою міг за нею я піти.

Ніч, не клич мене, не хочу! Ніжний день чарує очі,

Де акацій цвіт клекоче й розцвітає синь очей... Тумани твої на клоччя хай порве мій спів робочий, — Ліг на вікна з опівночі золотий зорі іней.

Розкрива проміння вії, в серці радісно ясніє...

Сон злітає на Марію... Спить давно вже мій синок,

Я сплітаю співо-мрії. У кімнату вітер віє.

Стільки радості й надії, хоч немає