Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Сьогодні я такий бадьорий.

Од кроків котиться луна.

А наді мною зорі, зорі, і там, над зорями, — вона.

Сьогодні я такий веселий, що молодіти хочу знов. Біжать дроти од міст у села, а в тих дротах — моя любов. Київ, 1935

Із книжки “Нові поезії” (1937)

ЗНОВ СЕЛО...

Знов село. По блакитному трапу Сходить сонце над маревом нив...

Я в пальті і у фетровій шляпі,

Де колись у свитині ходив.

Вмер мій батько... і брата не стало... Сплять вони під хрестом край села... Нашу хату давно поламали,

Ту, що нашою і не була...

Щоки чують, як котяться перла,

Тихі й теплі... Вертатись пора. Санітаркою юною вмерла Од плямистого тифу сестра...

Ось і школи знайомої мури...

І до мене біжать школярі...

“Це — поет наш, Володька Сосюра!..” їх усмішки, мов квіти зорі...

“Чом це ти одягнувся буржуєм?

Одяг цей не приносить добра!..”

Мені “Зиму червону” цитує,

Критикує мене дітвора...

Вийшов вчитель. Згадки, як намети... Ми говорим про те і про те...

“Я не знав, що мій учень поетом, Українським поетом зросте...” —

Каже він. Запалив я цигарку...

Вчитель теж... Скільки споминів, слів... Як колись я від нього потайки Цигарки в час перерви курив...

Марив буть я тоді інженером... Вийти з бруду на сонячний шлях... Бив з рогатки собак і за пера Біля школи ходив на руках...

Попрощалися. Дощ уже крапа... Марив я... як давно це було...

Що вернусь я, в пальті і у шляпі,

З гомінливого міста в село.

Ах ви, мрії, ви милі, дитячі,

Як обличчя за дальнім вікном...

Над селом небо осені плаче,

Дим заводу пливе над селом...

Працювать! Працювать, безумовно! Кожній хвилі ж нема вороття...

Ні! Я зовсім іще не заповнив Золотої анкети життя.

1932

НІЧ

Тихо і свіжо. Пливе над горами ніч у плащі з золотими зірками, тінь розіславши свою по землі, й місяць у неї горить на чолі.

Там, десь далеко, у срібнім інеї ніч ось така ж проплива над землею, тиха і свіжа, прозора, як спів... й місто під місяцем, повне огнів.

Місто, повите і тишею й снами, що димарями пробило блакить.

Там, біля парку, що марить верхами, сірий будинок край міста стоїть.

Темно у вікнах, і тільки в одному світло горить, мов чекає когось,

і у вікно те, в промінні тонкому серце струною моє простяглось.

Мріями й сумом повита кімната,

і, мов над озером квітка в гаю, біля дитини, що спить на канапі, ти нахилила голівку свою.

Плачеш?!. Чого ти? Не треба, он зорі, зорі, як очі, що снились давно... Слухай, як сумно у тиші прозорій стукає серце в холодне вікно.

Бачиш, воно біля шибки холоне, пташкою темною зоряний гість, слухає й жде, коли стукотом дзвонним серце твоє у вікно відповість.

1932

Я ПРИГАДАВ

Осінні кольори і мрії.

Я йду. Народжується спів...

В алеях тоскно вітер віє, шумить і плаче між кущів.

На землю жовте і червоне з дерев летить і лине скрізь.

Я пригадав крізь скло віконне блакить очей в тумані сліз.

Ось так же, жовте та червоне з дерев летіло, мов крізь сон, біля станційного перону стояв військовий ешелон.

Співала сурма над рікою, шумів за муром жовтий сад, і ми прощалися з тобою під дальнє охкання гармат.

Вагони рушили поволі в важкому цоканні заліз,

і, повний розпачу і болю, твій крик протяв мене наскрізь.

1932

ХВИЛІ

Коливалися хвилі, мов рими,

Мов мільйони незнані облич.

Повна зір і любові, над Кримом Пролітала під місяцем ніч...

Я сидів (може, сон це?)... з тобою, Там, де хвиля прибоями б’є.

1 магнолії пахли весною,

Як волосся кохане твоє.

Як волосся розхристане, миле І як зір, що у нім океан...

Ми з тобою про щось говорили І слова ті були як туман.

Пестив щоки мені ніжний вітер,

Ми казали про місячний сніг...

Та слова не могли ті відбити Всю безодню бажань золотих.

1934

АЙСТРА

Я для тебе в зеленому мареві трав журну айстру сьогодні зірвав.

Над Ай-Петрі летів, як розливи ріки, тихий вересень, сонячний, любий...

Я зірвав цей цвіток, бо його пелюстки нагадали мені твої губи...

Я цілую його... Ллється в губи вогонь, з губ у серце моє, о Маріє,

з серця — в скроні мої й до нервових долонь, — і в огні тім щасливо я млію...

Ти на пляжі лежиш... Він увесь золотий.

Ти на ньому, як смугла лілея...

Я в задумі іду... Зір туманиться мій, я до тебе іду по алеї, де гуляли колись і графині, й князі, де пливли їх слова й поцілунки, — а тепер це усе ми одбили в грозі, ми — це хлопці й восторжені юнки...

Гей ти, щастя моє! Цвіте сонячний мій, айстру цю збережу я для тебе.

Ти на пляжі лежиш, він увесь золотий, а у тебе під віями небо, і у ньому два сонця — зіниці твої, за зіницями дум неповторні рої, — й задивились у їхні криниці зачаровані щастям зіниці мої, золоті українські зіниці...

Харакс, 1.ІХ.34 р.

ЗОРІ

Швидко грудень повіє крилатий, і простелиться сніг, наче дим.

Ще багато пісень непочатих у закоханім серці моїм.

Я закоханий в синь океанну, в свіжий дух, що пливе од ріллі, а ще дужче — у зорі рум’яні, рідні зорі моєї землі.

Кожний вечір огонь їх упертий б’є веселкою з тьмою в борні.

О, ніколи не може умерти той, хто вигадав зорі земні!

В кожнім зорі, у серці й над нами їх огонь, як пожежі вночі.

Зорі ці ми своїми руками засвітили, в майбутнє йдучи.

Хай же грудень повіє крилатий, заметелиться снігом, як дим, ще багато пісень непочатих у закоханім серці моїм.

1935

ЗИМА

За вікном зима,

За вікном огні.

І тебе нема, —

Й сумно так мені.

Що ти? З ким ти? Де? Ніжний квіте мій!

За вікном гуде Тільки вітер злий...

1936

ТИ МЕНІ НАГАДАЛА ТУРЧАНКУ

Кипариси, од ночі й до ранку, все шумлять і шумлять навкруги... Ти мені нагадала турчанку, що забула свої береги, що забула країну кохану через очі, як сон, золоті...

О, ніколи уже не відстану я від тебе в шумливім житті.

Ти ідеш, мов пливеш над землею, завойоване щастя в бою, і просвічує тіло зорею крізь одежу шовкову твою.

Синій вітер, метелики й