Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

затуманились тоскно над нами

й наче танути стали, як дим...

Може, й серце гнило, — та не так це було.

Це здавалося лиш,

марно гнівом палало обличчя, —

і вперед, і назад

ми ішли, як раніш:

це маневри були стратегічні.

Я ж по місту ходив, як в огні:

все здавалось ворожим і рідним мені,

навіть співи звучали і щиро, й нещиро...

І хотів я розбить, розтрощить свою ліру

об розпечений брук,

забуваючи зовсім про зорі,

про мільйони восторжених рук...

Просто

був

я

тоді

панікьором.

Будні мчали вперед, електричні, ясні, а за ними і я на підбитім коні: два Володьки було у мені, що змагались на грані безодні: той за Вчора, а той

за Сьогодні.

В шумі гнівному зброй, як ізгой, серце гнане, безумне і хоре в ребра било, як дзвін на пожар...

Але я ж комунар!

Мусить там

мені бути не ховзько,

де упав той титан Маяковський,

на хвилевую радість катам!

Хай і серце-ізгой

в шумі гнівному зброй, —

та його я не дам на поталу:

мої предки змагались на Волзі, Дніпрі,

на Дунаї, Дінці і на Сені, —

я не той,

не з того матер’ялу, що Єсенін!

Надто довго боролися ми, продирались до сонця із тьми, щоб пішов хоч один з нас у морок.

Не обдурить ніколи нас ворог, бо натягнено рейки, як струни, якток...

Сонце ширить нам очі і груди:

з нас не буде

ніхто

дезертиром

Комуни.

День 26. У—З. VI. 1930.

Харків

Із збірки “Червоні троянди ” (1932)

ЛИСТ

І

Сині вікна. Вечір зимовий. Заметелився сніг угорі...

Налилися вечірньою кров’ю Золоті вуста зорі...

Мою ніжність, і серце, й слово Я кладу тобі, місто, до ніг...

А воно ліхтаріє, нервове,

Над брукованим морем доріг...

Паротяга далеке око Розкидає по рейках огонь...

О, позич мені сталі, Епохо,

Для ліричного серця мого!

Де ви, образи ніжні і гнівні,

Де ти, щастя тонкий силует?..

Я згадав свої мрії наївні,

Що я буду великий поет...

Вечір той, молодий і строкатий, Я не можу забути ніяк,

Коли видав мені мандата На шахтарського барда Коряк...

Про Дінець і далекі оселі Я співав... Лився образів рій...

А Коряк був у довгій шинелі І маленький, і рідний такий...

В серці зіркою дальня та дата,

Ті слова, що Коряк говорив...

А чи з честю носив я мандата?.. Ні, не з честю його я носив!

Забруднив і оганьбив піснями, Що за них треба череп розбить! На мандаті кривавляться плями, Чорні плями, що мушу їх змить.

До мети я роздвоєно линув,

Хоч і зірка на лобі сія...

Удавав безневинну дитину, Кокетуючи з масами, я.

Й доспівався... Бодай так співати Вже нікому в житті не прийшлось!

І криваве проміння з мандата В моє серце штиком простяглось...

Серце б’ється, стискається, плаче, Розливає по жилах огонь...

О, прости мене, равві-Коряче, Нерозумного учня свого!

Я піду: на заводі я буду,

Запалю агрегатами спів...

Може, з мене ще вийдуть і люди,

І в житті я не все загубив.

Загартується спів мій у горні, Розлетиться упадництва гать...

Може, змиються плями ці чорні,

Що так страшно з мандата горять...

Гаснуть зоряні губи потроху, —

Та не гаснуть слова ці в листі...

Я звертаюсь до тебе, Епохо,

В цю хвилину, найтяжчу в житті!..

Я звертаюсь до тебе, Коряче,

Бив мене ти з любові. Це так.

І стоять перед мене неначе Хвильовий, і Еллан, і Гірчак.

І Кулик, що весни золотої Взяв до себе мене в агітпроп,

Що на прю мене кликав з собою, Поціляючи в серце і в лоб

Словом гострим, що кидав він рідко, Словом гострим, що кличе горіть...

І його більшовицька борідка Так призивно сіяла в зорі...

Наливається слово потроху Чимсь новим, як вуста золоті...

Я звертаюсь до тебе, Епохо,

В цю хвилину, найкращу в житті!

Грудень 1931 — червень 1932

Із книжки “Вибрані поезії” (1936)

МАРІЯ

Задуманий вітер над городом віє, ідуть перехожі невпинним прибоєм, і я поміж ними йду, повний тобою, горять ліхтарі, мов шепочуть:

“Маріє!..”

І пісня в душі наростає і спіє, мов вирватись хоче нестримно на волю... Весна вже прийшла, та дерева ще голі, й гілля наді мною шепоче:

“Маріє!..”

І солодко серце стискає і мліє, мов сон мені дивний, невиданий сниться... І хочеться в небо злетіти, мов птиця, де блимають зорі далекі:

“Маріє!..”

Десь море на півдні шумить і синіє, там даль не така, як у нас на Вкраїні. Стоять кипариси, стрункі і незмінні, і хвилі під ними шепочуть:

“Маріє!..”

Іду, поспішаю, мов крилами мріє зоря перед мене в простори щасливі...

А губи шепочуть в блаженнім пориві для мене єдинеє ім’я:

“Маріє!..”

Якби помножити любов усіх людей, ту, що була, що є й що потім буде, — то буде ніч, моя ж любов, як день, не знають ще чуття такого люди.

Якби зірвати з неба всі зірки і всі сонця з усіх небес на світі, — моя любов горітиме яркіш на всі віки, на тисячі століттів.

Якби зірвать квітки з усіх планет, що вітер їх під зорями колише, — моя любов пахтітиме міцніше над квіти всі, бо я — творець, поет.

Якби зібрать красунь усіх віків, повз мене хай ідуть вони без краю, Марії я на них не проміняю, ні одній з них не вклониться мій спів.

Хай очі їх зіллються в зір один, і в серце зір цей буде хай світити, зачарувать мене не зможе він, твоїх очей йому не замінити.

З яких зірок злетіла ти сюди, товариш мій, і друг мій, і дружина? Світи ж мені, світи мені завжди над зорі всі, зоря моя єдина!

1933

Іду я стежкою дзвінкою. Так вільно й молодо мені.

І Марс горить переді мною в непереборній вишині.

Над далиною голубою віків гармонії печать, і наче крила за спиною в просторах світових шумлять.

Я хочу піснею ясною прославить радість на землі, щоб юні повною луною вона цвіла у днів далі.

Повітря медом лине в груди, і грає зорями блакить.

Так хто ж сказав, що я не буду з тобою, пісне, в світі жить?

1935

Сьогодні я такий щасливий, мов вийшов хлопчиком на шлях, де сонце наливає сливи солодким золотом в садах.

Сьогодні я такий співучий, так гордо й радісно мені.