Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

За це давав він чорну кашу і хліб глевкий, що, наче глина, стирчав у наших животах, нам і на кару, і на жах...

Та це не все: щоб юні жили

кров молодеча так не била,

щоб хвилювались менше ми,

він на найтяжчую роботу нас посилав.

Над пахом трав, там у посадці

ми всі кохали без турбот

дівчат донецьких, пишний сад цей,

цей сад з рум’яними литками,

що був над нами і під нами,

що нам цілунками й піснями,

огнем і грудей, і очей

шумів у дикій тьмі ночей,

цей вир до млості, до утоми

в степах на золотій соломі

і в клунях душних...

Дальні дні, ви знов приснилися мені!

Я полетів до вас тепер би, бо перед мене знов і знов пишноволосий Равич-Щербо9 і Катеринина любов...

Стрункий, спокійний Равич-Щербо, він був улюбленцем у нас.

Де над ставком осінні верби

шуміли нам в останній раз своїми темними верхами, де зорі падали над нами в заплаканий розлуки час, де все ридало тишиною, десь били постріли на жах.

І образ Каті наді мною летів в далеких небесах на фоні розпачу і бою, і розпливався наді мною...

Думки в минуле простяглись, їх промінь рве і серце, й груди... Хіба я Кам’янку забуду, де вчився і любив колись, де і тепер так юно й мило на школу дивиться блакить, і сад, що ми посадовили, профшкольцям радісно шумить... Над Кам’янкою рідні зорі, як і колись...

І те вікно...

Та Катерини там давно уже нема...

Той місяць тонкий не дивиться на економку, що так любила нас усіх.

Вже не звучить її там сміх, що так туманив нашу кров і наші мрії в коридорі...

А вчитель — “Ежели которьій” — Сергій Васильович Смирнов давно вже з Кам’янки пішов, як і мої шкільні всі друзі, і вчителює десь в Калузі.

І тільки ті ж над ставом зорі, де Вася Демський у конторі лишився в Кам’янці, де він із них усіх один, один не вчиться далі, хоч і хоче і шле мені сумні листи.

Не треба суму.

Краще ти покинь ставок і верби, й клени і жити приїжджай до мене.

Не треба слів, печальних ос: ми підемо у Наркомос 10, де у папері, наче в оспі, брати будують дім новий.

Не треба суму, любий мій!

Ти будеш вчитись у Сільгоспі. Ми формалізму знищим мури, — це так, як те, що я п...

[1930]

ДВА ВОЛОДЬКИ

У вагоні нікого.

Туманіє вікно...

На вокзалі росте, наростає тривога, і цивільних все менше...

Наступає

Махно.

Може, чую і бачу востаннє

рейки,

рейки,

що дзвонять, біжать і зливаються в синій,

смутній далині...

І гармонії срібне ридання про дитинство і юність мою нагадало мені...

Сплю.

Це сон, тільки сон,

мій солодкий, терпкий і кривавий...

Над холодним задуманим тоном колон бродять птиці якісь...

1 летить

у штиках і трояндах,

мов повстанців заквітчані лави, на далекі, на дивні, незнані, на сині

й чудесні моря, в коливанні крові й янтаря, зоря.

Проснувся...

Голий

лежу на канапі: звісилась ковдра, — блідо і в’яло — рука.

Товариство!

Я вуспівець знову,1 електрон у ВОАППі2!

Знову пісня моя і ярка, і дзвінка...

Знов я той, як у той, у 20-й, комунар стовідсотковий знов.

Як тоді, і натхнений, і юний, до Комуни

я крізь кров суперечок прийшов, як тоді, більшовик ніжноокий,

Я Іду,

і тікає бандитами мла, хоч у мене і криза була вісім років!

Прапор надав, і ворог із рук виривав ці тканини, шовково-криваві, — і хитався, і плакав зелений мій сад, — я тоді оглядався з журбою назад і дивився в огонь на хитання заграв, що до зор простяглися ласкаво крізь ночі на далекі фронти, на посьолок робочий, — щоб забути вагань моїх бред — і крізь Жовтень дивитись вперед.

Вісім весен і зим, вісім осен і літ, то тривога, то гніт, люті чорної дим налітали круками на мене,

рвали образів листя зелене, потрясали кістки ці безумні круки, і за те, що з собою на герці я виснажував марно всі сили не первий, рвали нерви і жили, і серце...

Скільки раз я хотів, за нестриманий гнів і за дум чорні лебеді й круки, взяти мавзера темного в руки (щоб на дворі летіли сніжинки, коли небо сліпе і рябе), — і поставить себе до

стін

ки.

1 не раз я ставав, але тільки-но брав,

тільки брав я до жуті солодкого мавза, — чорна павза

вибухала вогнем, як пожар:

“От чудак!

Це не так.

Я ж

кому н а р!”

Довго, довго я був із собою в бою... Обсипалось і знов зеленіло в гаю, пролітали хвилини, як роки...

Рвали душу мою

два Володьки в бою;

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще незнаний, невиданий хист, —

рвали душу мою

комунар

і червоний фашист.

Другий

(той, що ішов на Ейхгорна),

очі мав не вперед, а назад і убік, — об’єктивно й по суті був чорний, або на-

ціонал-

більшовик.

Він співав Україну — повію, забуваючи другу, свою, що не зраджувала у бою своє ім’я ніколи, взята в зброї ворожої коло, не стогнала ніколи:

“Я гину...”

Вічно мокра од крові і поту,

Україна сільської голоти.

Перший теж Україну співав, де чавун і залізо морями клекоче,

Україну донецьких заграв,

Україну робочу.

Як дитина, що з криком “у — а” йде крізь болі на світ, у страждання вогні, гострі шпади схрестили востаннє в мені робітник і дрібний буржуа.

Довго був чорний бій: то один відступав, то хитався другий і згинався тугою дугою, доставав аж до п’ят головою, — і, здавалось, не встане ніяк, голови не відірве з землі, де накреслив ворожий гостряк п’ятикутню зорю на чолі.

Ніби серце гнило, — гнаний човен у морі печалі, — як дим,

а над морем і ним

небо чорне грозове було,

тільки блискавки — шпади літали!..

Од ударів то іскри, то дзень.

Вдарить перший: густішає тьма, вдарить другий: мов тьми і нема...

Од ударів то іскри, то дзень, —

це два велетні б’ються за ніч і за день.

Мозок танув і гув, —

я у розпачі був,

немов мої соняшні брами,

що до них я крізь кров

на вершини ішов,