Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

[1928

КРИВОРІЖЖЯ

Поле та поле, та вітер, вітер, як плач дітвори...

Іноді гори кварциту і одинокі копри.

Лунами вибухи дальні рвуться, мов вигуки злі. Линуть глибокі копальні в серце залізне землі.

Серце тремтить і зітхає дзвонами кайла і плит, в ньому продольні безкраї рве без жалю динаміт.

Лине у тьмі неозорій праці напружена путь, лампочки Вольфа, як зорі, там під землею цвітуть.

Чуєш, свистять коногони дико і радо в імлу, й кліті з рудою вагони мчать без кінця по стволу... Залпами вибухи дальні, і в неозорій імлі линуть нестримні копальні в серце залізне землі.

Із збірки “Серце ” (1931)

ЗИМА

Холодним спокоєм одягнено поля, у білому вбранні замислилась земля.

Куди не глянь — огні, холодні скрізь огні, і сонце наче спить у мертвій вишині, тепла не шле згори. Чи довго буде

сон цей?

Замислились поля, стулило вії сонце.

Мов облетіла даль, зів’яла, одцвіла, покрило льодом рік холодні дзеркала, там переливи хвиль вже не біжать

вперед,

лиш іноді вітри торкають очерет, і ріки мов дзвенять, жаліються у сні, не в силі скинути окови крижані.

А прийде ніч сумна, і місяць угорі по небу темному розвісить ліхтарі, завиє вовк у тьмі з огнем очей рудим, і стане жить усе життя якимсь страшним, у балках, у степу, на ріках і вгорі, аж до холодної, до дикої зорі, що прийде з глибини і над полями стане, урочиста, як спів, з плащем своїм

багряним, погляне на сніги... отверзуться уста, і сонце випливе, як риба золота.

В обіймах тишини і далі снігової проходять ночі й дні у срібному завої, та хуга іноді над степом продзвенить, крилами білими затьмаривши блакить, з риданням пролетить розпатлана вона, погасне в далині... І знову тишина.

Та прийдуть інші дні, й весни зелений

спів

у теплім сяйві зор, у дзвоні ручаїв,

крізь привітання птиць, крізь роси і

тумани

над полем зацвіте, як музика незнана. Щасливі прийдуть дні і глянуть із

безодні

на океани трав, на ріки многоводні, що скинули свої окови навісні і вільно в даль біжать... Щасливі

прийдуть дні!!

І в нас була зима, і ми були, як ріки в оковах навісних, похилі, без’язикі, в холодній тишині, під тягарем одвічним, нам не було часу піднять до зор

обличчя.

А десь цвіли сади і дивно пахли трави, над ними місяць плив рожевий і

ласкавий,

лунав там дзвін гітар, і в залах осіянних крутились у танку щасливі юні панни, і кавалери їх дзвеніли острогами.

Як домовина, ніч гойдалася над нами.

І в нас була зима. Та дзвін хрипкий

церков

раптово в ніч одну немов залляла кров — то запалили ми огні свої уперті, то ми пішли на штурм у білім танку

смерті,

і у тривозі збляк, розтанув пишний баль, і перемоги крик потряс колони заль!

Упав минулий світ, мов яблуко доспіле, і на багнети ми троянди почепили.

І в нас була зима. Але тепер не те.

Тільки для нас земля співає і цвіте, і звільнена пливе у зорянім тумані...

О аромати трав, о крила днів багряні, що заплели вгорі невиданий кінець!

О теплий тиск руки, о дружній стук

сердець!

ПРОЛЕТІЛИ РОКИ

Під рояля згуки спав будинок білий, довго слухав місяць тугу золоту...

Це було над морем. Дерева шуміли, страсно так шуміли в нашому саду.

Між дерев проміння смутно простяглося, небо посилало дальній нам привіт.

Ми стояли мовчки, і твоє волосся пестив ніжний вітер у хитанні віт.

Наче на молитві, я дививсь на тебе, був чужий тобі я, хлопець із села.

Ти була холодна, як осіннє небо, серцем не зі мною ти в ту мить була.

Я пішов у морок, на мерця похожий...

Та раптово грози вдарили кругом!.. Постинали кулі ті багряні рожі, що цвіли й хитались під твоїм вікном.

Постріли і зойки. В реготанні бурі хтось палив безжально по собі мости.

І на тлі пожежі вершники похмурі слухали безмовно, як ридала ти.

Я ішов полями. Може, так і треба, що давно для мене одшумів той сад... Пролетіли роки. Повний мрій про тебе, я проніс твій образ крізь огні гармат.

Пролетіли роки. Думи хилять чоло...

Знов переді мною, ніжна і сумна, ти стоїш, як привид... Тишина навколо, лиш музика ллється з темного вікна.

Ти стоїш печально в сяйві золотому, що крізь віти, пада на твоє лице.

Я дивлюсь на тебе і не знаю, чому я любив ці очі і волосся це!?

А тепер — неначе ти з чужого краю і мені знайома зовсім не була.

Так іди ж від мене! Я тебе не знаю, ти чужа навіки хлопцеві з села.

[1930]

ПОЕТ

Т. Гірчакові1

І

Був колись інсургентом і бардом, потім став він співати “її” й над зеленим сукном біліярда димні ночі проводить свої...

Ночі ті, коли серце клокоче за бездомних і за жебраків, він, вином заливаючи очі, тимчасових коханок любив.

Він любив до ридань, до утоми, забуваючи справи й сім’ю, а коли повертався додому, бив дружину біляву свою.

Діти плакали... хто його знає, що зробився такий він і чом!?.

І дзвеніли ранкові трамваї за холодним і синім вікном.

Десь кричали гудки. Від отрути з головою, неначе чавун, він на ліжко лягав нероззутий під ридання гітарових струн.

Довго грав він і плакав... Романси з горла п’яного хрипко лились, що живе він, неначе у трансі, що не буде уже як колись.

Про любов, що пішла за водою, про загублений щастя Едем, що дитиною більше малою він не гратиметься над Дінцем.

Що поет він останній і первий, що все слабшає крил його мах.

І лились без кінця, без перерви п’яні сльози по схудлих щоках.

Снились пліч йому теплі овали, зору дального зраджений дим.

А навколо життя пролітало, не рахуючись більше із ним.

Поруч нього дружина лежала, сонний він був хороший, не злий...

І, підвівшись, вона цілувала на щоках його тіні од вій.

Притулитись би так, заніміти, щоб лилося до серця тепло.

Спав поет... І так странно дивитись на лице його жовте було...

Що він хоче? Чого йому мало? Розказать, пожалітись!? Кому?

Наче серце її відчувало, що недовго так жити йому.

“Я прощаю тобі, чорнобривий, доля в нас до могили одна”.

І покірно, і навіть з любов’ю біль