Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
їй ясно стало, що кохання не для поета, як для всіх.
І затуманили востаннє зіниці сльози. Так. Вона,
як і поет. І їй не треба інтимних хвиль, коли все небо в крові повстань, і дні — війна... На те і вчителька вона.
Здорові будьте, Володимир!
(Сюди до рими: “Воле, дим ер”...)
Тепер я знаю, що робить,
щоб стать, як сонце, як блакить.
Сумніви згинули важкі, відчула я, що у новому ті душі зоряні, які мене так ваблять і чарують.
Бо знаю вже, куди іду я у днів потоці огняному.
А сум і розпач — це утома.
І винні в цім не наші дні,
а наші нерви! Мій поете, нехай побила я штиблети, нехай я боса і в кімнаті тортурний холод, — злидні кляті
ми переборем, проженем, з землі ми зробимо Едем.
Хай буде кожний як титан!
Нам треба сили, сили, сили!
Мене селяни полюбили, і полюбила я селян.
Нехай я вийшла із міщан, але на них іду війною!
Не одспівали сурми бою, я не спізнилась... Навпаки, мені так раді бідаки.
Бо слово зле “інтелігент”, —
тепер на дні нові патент.
Ми йдемо до юного, нового!
І можуть бути в тумані лиш ті, що в радісному дні
не бачать світлого нічого й розводять паніку між нас у цей відповідальний час.
Ми йдем, ми дійдем до мети.
Це так, як двічі два — чотири.
Хай будуть всі залізні, щирі, як ваші вірші і листи!
Живуть хай сила і краса!
Нема шляхів людині-звірю!
Я в наші дні залізно вірю і їм молюсь... А гній і леп нам допоможе змити неп.
Я чула, ви нещодавно хотіли вбить себе... Вино, жінки й нечулі цьому винні та ті, що в латаній свитині
старцюють в місті... Це біда.
Але все пройде, як вода.
Я чула скрізь: і тут, і там, як люблять вас, як вірять вам.
Нехай же розпачу у вас не буде! Так говорить клас.
А ви є син його, Володю,
ви ж двадцять літ росли в заводі!
Ах, не писать це вам мені!
Та хай почують “ближні й дальні”, яка страшна відповідальність поетом буть у наші дні!
1928-1929
НІЧ
Кажуть, приїде Махно. Довго я думав про це... Місяць у темне вікно синім дивився мерцем. Довго заснуть я не міг, снилися знову фронти, і на безмежжі доріг — ти.
Ми на безмежжі доріг, серця удари, як ток... Сльози на віях твоїх, теплий платок.
Скільки пролинуло літ!.. Знову привидівся той, що для чекістів — бандит, і для бандитів — герой. Знов випливає із мли грізне обличчя рябе, як у кущі повели хлопці тебе.
Вітру тоді не було, тільки здригнула трава, як у кохане чоло вгрузла
шаблюка
крива... Скільки я років і гін серцем і зором беру...
З прапором чорним загін ми наздогнали в яру. Місяць дивився сумний, плакав за вербами дзвін... Довго рубались вони і полягли як один.
Тьму протинали огні, тьма захлиналась од ран... Тільки на чорнім коні втік отаман.
В полі шляхом золотим, там, де могили кругом, довго я гнався за ним і наздогнав над Дністром. Капало срібло в лозу, скеля мовчала стрімка. Тільки далеко внизу чорно шуміла ріка...
Скільки в минулому тем, пісню щоб скласти дзвінку... Збив я бандитів з конем в чорну холодну ріку.
Тиша текла з вишини, і крізь ранковий туман місяць дивився сумний, як потопав отаман.
Хвилі мотивами туг мчали у тьми океан.
Вірний не зрадив мій друг — чорний наган.
Все пролетіло давно, наче в безодню дзвінку.
Десь у Парижі Махно згадує смертну ріку.
Хай же балада оця місяцем тихим сія.
Я — не Сосюра, а вся вільна Вкраїна моя.
Сниться тонкий силует, шабля, що вгрузла в чоло... Видумать може поет те, чого з ним не було.
[192,У]
ДЕНЬ МІСТА
Вулиці, як завжди: службовці поспішають на працю, кружляють блискучі двері установ, і на циферблаті байдужі вказівки
мовчки одмірюють час.
Проходять червоноармійці, грає фанфарами сонце, візників переганяють автомобілі, шумлять потоки людей, і міліціонери керують рухом.
Куди поспішають вони всі: мрійні й заклопотані, розчаровані
й повні надій, багаті й бідні, злочинці й герої, туберкульозні й сифілітики, і що їм треба на вулицях великого міста?
А в будинках:
за кожним вікном своє життя, свої драми й радощі: миряться й розходяться закохані, кричать і сваряться діти, з вікон виглядають бліді жінки і шукають на вулицях своїх коханців, по чудових килимах і брудних підлогах човгають різні ноги і різна у них хода...
За смутними й веселими вікнами живуть різні люди, і кожний думає,
що він центр усього, і кожний хоче кращого.
Про що думають вони всі?
Про революцію на сході, про
Дніпрельстан
і індустріалізацію, про незакінчені романи й будівлі, про ґешефти й невдалі спекуляції, про те, що дітям нема їсти, про вбрання й рожеві ноги коханок...
Ах, хіба мало про що думають люди за смутними й веселими вікнами в розкішних будинках і холодних підвалах великого міста?..
День летить, і в’януть кольори, обсипаються каштани по боках пішоходів. Люди за зеленими столами в м’яких кріслах
підписують останні папірці, віддають
останні розпорядження
і йдуть додому...
В цей час
вулиці нагадують жили робітника, ресторани й цилюрні повні людей, нескінчимі черги стоять біля автобусних і
трамвайних зупинок, безпритульні виривають у самотніх жінок
ридикюлі,
й газетарям і міліціонерам багато роботи. Обсипаються каштани по боках пішоходів, в’януть кольори, й наближається вечір.
Вечір приглушує згуки й голоси, і жовте світло ліхтарів заливає панелі...
У скверах і арках гуляють закохані червоноармійці й наймички, в пивних і кіні повно людей, світла й музики, хвилюються біля реклам черги, нема дощу,
а від ринвів пивних течуть на панелі
струмки...
Зайвий місяць пливе над янтарним вечірнім
містом,
і ярко пролітають трамваї...
Шумлять і вирують вулиці, зараз вони нагадують золоті кварцеві жили. Нахабно горять очі піжонів і проституток, і чорні вказівки мовчки одмірюють час на золотих циферблатах.
Шумить і вирує вечірнє місто.
Наближається ніч, вона глибока й зоряна.
Блистять огні цигарок і очей, огні зор пропливають над містом, і смутно світить зайвий місяць.
З театрів і кіна роз’їздяться і розходяться
люди,
як жили стомленої людини, востаннє надимаються вулиці,
потім:
гаснуть реклами кіна, зачиняються магазини, ще трохи світять двері пивних і жовті вікна будинків, потім і вони закривають очі.
І