Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
Іноді тільки присниться куртка моя шкіряна.
Перетинає тіні промінь, подібний мечу. Споминів листя осіннє я під ногами топчу.
Більше уже не чую громів повстань і антант. Куртку мою шкіряную носить якийсь спекулянт.
Скоїлось це зимою в чорні голодні дні.
Ну і носи, чорт з тобою! Зовсім не жалко мені.
Будуть огні, я знаю, буйно шумить голова.
Не марно в столі чекає браунінг № 2.
Будуть дні майоріти так хутко у червоному мареві дум...
І тоді я на кожану куртку європейський зміняю костюм.
Тихо, навколо тихо.
Світиться дальнє вікно.
Вже навели ми лихо на мушку давно!
Знов загудуть бетони, до неба здійметься гнів...
А зараз мені так сонно і так скучно мені.
Хочете ви, щоб і нині рвав я до болю крик?! Може ж бути людині скучно хоч раз на рік!?
Скаламутив я до краю споминів воду ясну.
Інші нехай співають про громадянську війну.
Світе мій синій, широкий, на фоні прийдешніх заграв. В ці бунтівничі роки я вже своє одспівав.
Листя, немов заграва, так і тремтить, і сія.
Осінь моя кучерява, осінь моя!
1927
Шуми міста, міста шуми... ліхтарі і зорі...
Повний ласки, повний суму, хочу д’ горі, д’ горі...
До розгуби, до знемоги думаю, блукаю...
Ой ви, огненні дороги без кінця, без краю!..
Труби, вежі, арки, брами, тротуари, бруки...
Щогли радіо над нами, мов розп’ятих руки...
Йдуть і йдуть байдужі люди... Краю, мій ти краю!..
Сині очі я забуду, карі пригадаю.
Йду з усмішкою сумною, та не крикну: — Доки!..
Там, де верби над водою, одшуміли кроки...
Чи сьогодні, чи учора, хмари... коні... зграї...
Чом мені не так бадьоро, я і сам не знаю.
Тоне зір у небозводі, він такий широкий... Пролітають і проходять дні мої і роки...
1927
ЛЮБОВ
Я вас люблю. Чому? Не знаю. Та тільки кров моя пече, і в жилах муку розливаю, мов синє золото очей...
Я вас люблю, моя омано!
О шуми вашого манто!
Я вас люблю так ніжно й п’яно, так, як не любить вас ніхто.
Не знаю й сам, чого я хочу. Шумлять весною дерева...
Як пригадаю ваші очі, стає важкою голова.
Померлі квіти по дорозі хтось розгубив уже давно.
Я зустрічаю вас на розі, коли ви йдете до кіно.
А з вами він, непман поганий, у нього зуби золоті.
І віє солодко і п’яно за вами “Льоріґан Коті”...
А небо чорне і порожнє...
Там тільки вітру шум і гнів!.. Невже, невже забуть не можна, що вийшов я з робітників?
Мені падучою зорею так жалко жить серед образ!
В кіно трюмо і лотерея
для тих, що йшли на смерть за нас,
а з ними й я... Прощайте, квіти!
Я вже не той, я вам чужий.
Мені лиш плакать і жаліти та кликать Інн або Марій...
О, почекай, моя омано!
Дай слухать шум твого манто...
Я вас люблю так ніжно й п’яно, так, як не любить вас ніхто.
Рида рояль і голосами кричить: — Цілуй її, цілуй!..
Беру квиток і йду за вами у ложі бархатну імлу.
Це тільки сон. Це я в нестямі і плечі, й губи зором п’ю.
Це ти французькими духами змутила голову мою!
А на екрані хмари бурить аероплан, і мчить земля...
О, скільки, скільки біля муру таких, як ти, я розстріляв!
Але чому ж, коли на очі, на сині очі гляну я, так божевільно кров клекоче і серце не спинить ніяк...
1925
ТИ ПРИЙШЛА
Ти прийшла і повіяло маєм, і кімната моя зацвіла...
Та уже я тебе не спитаю, де ходила і з ким ти була.
Знов хитнулися стегна прокляті, як тоді, перший раз, у гаю...
Я не можу тебе цілувати, бо не вірю в любов я твою.
За вікном умирають сирени... Стій покірно, дивись і мовчи. Тільки марно, кохана, до мене ти приходиш на ліжко вночі.
І зітхання здійма твої груди... Тишина... чи ридання, чи сміх!? Ми на вулиці більше не будем цілуватись з тобою при всіх. Пролітають віки і години, скорбний дзвін доліта з далини. Хай у нас од кохання два сини, та не зв’яжуть мене і вони.
Я від тебе не хочу нічого, . ти пройдеш і погаснеш, як дим. Чи згадаєш поета дурного ти на півночі дальній з другим? Я піду до товаришки Жені, з нею муку розвію мою.
Завтра потяг. Квиток у кишені. Дай же руку востаннє твою.
Мої думи розгублені, голі, в болю мареві хвилями — чадь... Не забудь же Олегові й Колі ти про їхнього батька згадать.
Там, на півночі ніжній і синій, ти на тлі золотому берез розкажи їм, що є на Вкраїні їхній батько, багатий, як Крез ‘. Він багатий на біль і сумніви, на ридання, любов і пісні...
Що була ти зі мною щаслива, — і у сні позіхнеться мені...
Що мене не забудеш любити, але я для других, для ідей.
Ти мене не могла обдурити, обдури хоч мо'іх ти дітей...
1926
П’ЯНЬ
Весна моя, любов моя, тебе у місті я не чую.
Солодка пісня солов’я мене вже більше не хвилює.
Весна моя, печаль-журба, я ніби келих повний болю.
Іду й мовчу. Спішить юрба, і я за нею — мимоволі.
Далеко в тьмі гаї мети, залиті радістю дороги...
Іду, хоч нікуди іти, спішу, хоч і нема до кого.
І сумно й солодко мені.
Іду в юрбі нервовим кроком.
О, непу мари навісні, мої непманки синьоокі!
Куди тікать од жуті й дум?
Рида і кличе піаніно...
В “Нову Баварію” зайду, нап’юсь і стану мов дитина.
Ти перейшла мою межу, ти з другим ніжна і щаслива.
А я за кружкою сиджу, і сльози капають у пиво.
Мене не любиш ти за те, що все в житті я ставлю руба. Твоє волосся золоте давно чужі ласкають губи.
Життя мене і рве, й жене!..
Та жах у тому полягає, що жодна жінка так мене, як ти, безумно не кохає!
Хитливо йду. О милий неп, я проти тебе не повстану.
З душі сплива намул і леп, тепер веселий я і п’яний.
До всіх любов... нема їй дна... Люблю сьогодні я за вчора.
Ти з ним пройшла, немов весна, на мене глянула з докором.
Далеко десь гукнув гудок, пливе над містом диму вовна.
1 про партійний свій квиток згадав я з болем невимовним.
