Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Ну чого я не можу забуть,

ну чого я не можу згадати

твої губи, і плечі, і грудь,

ввесь твій стан молодий і проклятий?..

Під очима і в’яне, й горить.

Я не хочу ні Налі, ні Майї...

Я нікого не можу любить, бо тебе до нестями кохаю...

Як це вийшло, далека, що я своє щастя розбив, як дитина?..

Ти казала: “Бери... я твоя...”

Я ж, дурний, тільки гладив коліна... Тільки гладив коліна, мовчав... Цілував тільки плечі та брови...

Хоч і добре до неї я знав

все, що треба нам знать для любови...

Я не міг, хоч і кликала кров, теплі хмари і зір твій чудовий... Ми казали про вічну любов, і хотів я такої любови.

Може, й треба, щоб згинула мить, і тому ти зі мною віками...

Я боявся тебе розлюбить після того, що буде між нами...

Підіймається хвилями жуть і оточує траурним гаєм...

Восьмий рік, як дурний, я ходжу, Восьмий рік по тобі я ридаю *...

Я тебе не забуду, а ти одрубала до себе дорогу...

Бо, коли я пішов на фронти,

Ти взяла й полюбила другого...

Заливає прибоями гнів...

Я живу... а мені все немиле...

Ну чого я тоді не зробив так, як ти, о далека, хотіла?..

Вже ніщо й не цікавить мене...

Тільки жутко, як ніч наступає...

Бо другий твоє тіло ясне кожну ніч до знемоги кохає...

Я не можу і спати від ран, не дає мені жити минуле...

Все частіше дивлюсь на наган, все страшніше мені його дуло...

Кличеш ти!?. Я ж не можу ніяк... Хоч і знаю до тебе дорогу... Повстає уся гордість моя, вся любов повстає проти цього...

Є таке, що жене мою жуть, що кида мої муки додолу: не назад, а вперед я гляжу, як почую пісні комсомолу...

1 стає спокійніша душа, пліч твоїх пропадають овали... Ти для нашого руху чужа, бо нужди ти ніколи не знала...

Ми з тобою зійшлись у маю, ще не знав я, що значить ідея, ти й тоді Україну мою не любила, сміялась із неї!

Вже давно одлунали бої, і нові ми побачили гони...

Ти ще дужче не любиш її, коли стала Вкраїна червона...

Бачу в тьмі я пожежу руду і знамена червоні без краю...

До стола я нагана кладу і два рази ключем замикаю.

Світові підіймаються дні.

Як щасливо у їхньому русі!..

Ще наган пригодиться мені, для других я іще пригоджуся.

[1926]

МАРІЯ

Зеленіють жита, і любов одцвіта, і волошки у полі синіють.

Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім’я печальне — Марія'...

Ми з тобою одні. Ми у полі одні.

Ти стоїш перед мене, як вечір.

Я дивлюсь на заплакані очі твої, на покірно нахилені плечі...

В небі хмари біжать... може, буде гроза!?. Зацвіли блискавиці над гаєм...

Я не можу сказать, я боюсь розказать, що тебе я уже покидаю...

Що я можу?.. Скажи... Мої дні, мов хрести. Я не мав і нічого не маю.

Ти стоїш і мовчиш... тільки вітер тремтить, на плечі твою шаль підіймає...

Зеленіють жита, і любов одцвіта, і волошки у полі синіють.

Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім’я печальне — Марія.

[1925

Скільки днів пролетіло над нами! Серце тугою темною б’є...

Я дививсь у вікно з козаками в соромливе обличчя твоє.

Як любив твоїх пліч я овали! Пам’ятаєш — ярок... сіножать... А коли ми на фронт виїжджали, ти не вийшла мене проводжать.

Ой гули над сумними ланами невблаганні удари гармат!

Скільки днів пролетіло над нами, нам тепер не вернутись назад.

В твоїм серці нічого немає, ти давно одружилась з другим.

Я ж волосся твоє пам’ятаю, шуми листя над ґанком твоїм.

Я нічого уже не бажаю.

Тільки споминів встануть рої, як чужі мені очі засяють, так похожі на очі твої.

Це ж твоє наді мною усюди нахилилось обличчя ясне... Я ніколи тебе не забуду, хоч давно ти забула мене.

[1926]

Дум оман над чолом...

І туман за вікном...

Зброї дзвін. Як давно!

Я один і вино...

Дум оман над чолом...

І туман за вікном...

[1926?|

ЖОВТІЄ ЛИСТ

Жовтіє лист, і щастя розцвітає, нема йому ні гранів, ані дна...

Зі мною знову ти. 1 тільки серце крає очима синіми печальна далина.

І очі в тебе теж то золоті, то сині співають і мовчать... десь гайвороння

гам...

За руки ми взялись, і тихе павутиння обличчя обпліта на кожнім кроці нам.

Крилами має смерть над нами і за нами, прозора і сумна, як завжди, як колись...

І шарудить-шумить печально під ногами... Жовтіє лист...

119261

ДІВЧИНА НА РОЗІ

І

І коли засне вечірнє місто, зацвіте примарою в імлі, буде чуть, як пада в сквері листя на долоні стомлені землі.

Буде чуть, як крила журавині в вишині осяяній шумлять, і потонуть думи в шумовинні, як у сині пальцями гілля.

Вже не тягне на село додому, — там, де дні пливли мої малі, я чужий у полі голубому, і здаюсь я гостем на селі.

Десь кричать і мчаться паровози, і вгорі пропелери шумлять...

Я піду до дівчини на розі, що за три квартали відціля.

Вже вона в міліції два роки на посту стоїть біля ЦК.

В неї очі карі та глибокі, вся вона і ніжна, і струнка.

Мов калина росяна у маї, мов в гаю троянда молода.

І за що вона мене кохає, я ніяк не можу розгадать.

Вся вона, мов зоряна розмова, мов пахучий вітер у траві, я ж такий сумний і ніяковий, і у мене каблуки криві.

Серце кров жене в солодкі жили, а в лице повітря, мов вино.

Я прийшов. Її давно змінили, і в ЦК ще світиться вікно.

“Ти прийшов?” — і персами тугими до грудей притиснеться моїх.

...Синь і синь... а там осінні рими, а за ними — моря синій сміх.

Сил нема, сказать немає мочі, що у мене жінка і маля...

Бо вона і слухати не хоче, все губами рота затул я.

Бо вона з усмішкою ясною на хвилину губи одрива, й, мов вечірнє листя, наді мною шелестять і падають слова.

Ми йдемо, і ллється голос милий, ніби губи юні до чола: як вона гімназію скінчила і в радянській Венгрії була *.

Все мені давно уже знайоме, а слова — тюльпанами кругом: як вона любила воєнкома,