Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Положив я в домовину перстень золотий...

Більше Наля не пригорне, Ой, не квітне сміх!..

Я ходжу стрункий і чорний по шляхах моїх.

Тишина. Ну, хто зі мною?..

Тільки біла путь...

Тільки спомини юрбою на снігу встають.

Кров — у щоки, кров — у скроні, знову, знов, як стій: на заплаканій долоні перстень золотий...

А над ним обличчя любе, в ньому жаль і гнів...

1 шепочуть мертві губи:

“Ти його убив...”

Лютий, 1926

Із збірки “Юнь” (1927)

СОНЕТ

Люблю тебе, доба переходова, за смутний вид, за зломи, за огні, за рух юрби і за огненне слово, за владне “так” і непокірне “ні”...

Але і край Прийдешнього чудовий, де б я не був, все видиться мені... Про це веду я з зорями розмови, коли все спить в вечірній далині.

Життя моє! Тобі мій дар любові, це ж ти цвітеш у квітці, в комашні... Коли умру, чи доведеться знову в твій океан улитися мені?..

О даль моя! О горизонтів зови в вечірній час солодкої розмови!.. [1925

Над селом туман — дим із димарів.

Мов в краю оман мій і зір, і спів.

Віти золоті, як же вас забуть? Я тону в меті, як риплива путь. Як забуть мені? Відтіля ж я сам!

Вечір і огні у сельбуді там.

І тремтить рука, бо і я од вод. Школа заводська і завод, завод...

Я ж такий, як ті милі злидарі.

Шахти золоті од зорі вгорі.

Небо зацвіло в діаманті брам.

О моє село, я родився там!

[1925]

Юно йдемо до мети, ми — революції гнів!

Весело в лавах іти.

Смерті нема для творців! Чутно фанфари здаля. Коло встає золоте.

Наче музика, земля кроком бадьорим цвіте. Погляд і думка — як ніж, споминів зоряний рій...

Ти перед нами стоїш в куртці своїй шкіряній. Піснею серце і лет, очі мільйонові мас.

Руки простяг ти вперед, кличеш, смієшся до нас. Вітер і море зусиль туго хитає ряди.

Ім’я блакитне “Василь” житиме з нами завжди... Смерті нема для творців! Стиснемо дужче багнет. Той, хто горів і згорів, вічно веде нас вперед! [1927

Із збірки “Де шахти на горі” (1928)

СМЕРТЬ

Шумне місто скажено вирує.

Я іду повз будинок “Вістей”, і в вікні, де редактор працює, вже не бачу блакитних очей.

Був Еллан, а тепер немає...

І без нього я думи сную.

Як і він, я не все проспіваю про Комуну незнану мою.

Сніг ляга на вечірні панелі, перед мене могила чи мур...

Знаю, прийдуть нові менестрелі, тисячі невідомих Сосюр...

Залунають на спів їх дзвінко довгі плески закоханих рук.

1 впаду я, самотня сніжинка, на холодний наїжджений брук...

Десь годинник прощально затінька... Упаду... і не жалко, що мла...

Я хотів би, щоб тая сніжинка, п’ятикутня сніжинка була.

[19271

Із збірки “Коли зацвітуть акації” (1928)

Білі акації будуть цвісти в місячні ночі жагучі, промінь морями заллє золотий річку, і верби, і кручі...

Будем іти ми з тобою тоді в ніжному вітрі до рання, вип’ю я очі твої молоді, повні туману кохання...

Солодко плачуть в садах солов’ї, так, як і завжди, незмінно...

В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни...

Ось вона йде у вінку, як весна... Стиснулось серце до крику...

В ньому злилися і ти, і вона в образ єдиний навіки.

1927

Сумні акації цвітуть — така вже в їх солодка звичка...

1 місяць розливає ртуть на карі очі більшовички.

Не мрії — зоряні рої, і серце швидко-швидко б’ється... З очей моїх кохання ллється на вії вигнуті твої.

Й вони тремтять, мов чорні крила щасливих невідомих птиць...

Я упаду з кохання ниць, бо я уже такий безсилий...

Не можу я... Моя рука — руки продовження твоєї... Сльоза, кохана і терпка, розбилась райдужно об неї...

Не плач... Я — твій, і ти — моя...

До смерти це, на віки вічні...

Неначе пісня солов’я, твоє нахилене обличчя.

1927

Синій цвіт.

Сни, як ті, як колись...

Я іду молодою ходою.

Пальці віт золоті

простяглись над водою.

Синій цвіт обліта за горою. Кров клекоче, буя...

Наче знову зі мною юність моя.

Янтаріє дорога ясна, і вона прийде скоро... Тишина.

Зорі.

1927

Тебе любив, як вітер небо, в огні сумнівів і образ.

Нащо ж закохану із себе ти удавала кожний раз?..

Тебе любив, як вітер рожу, в солодкій тузі, у журбі... Але нещирости не можу простити навіть і тобі.

Ти не любила... Час останній... Який же біль, який же біль!.. Та за ілюзію кохання Навіки вдячний я тобі.

1927

Догоріли, погасли останні огні. Облетіло жоржиною літо.

Той ставок і верба не присняться мені, там ніколи мені не сидіти.

Знаю... знаю... Прощай... Я за вітром піду, розіллю в його шумі ридання...

Тільки голе гілля й мертве листя в саду шелестить під ногами востаннє.

Скоро прийде зима. Скільки днів я спалив! А для чого — і сам я не знаю...

Облітає вбрання з золотих ясенів і за мною сліди засипає.

[1925]

* * *

Неозорі далі знов.

Зорі, зорі...

О любов!

0 ясного болю яд!

Білі ноги, синій сад.

Вітра гули

1 село...

Все минуло, все пройшло.

Все, як листя, — десь на дно.

Світить місяць

у вікно.

О ясного болю яд!

Білі ноги, синій сад.

1927

* * *

“Ну, прощай. Я тобі тільки жінка”. Подивилась востаннє кругом...

А надворі летіли сніжинки, мерехтіли, як сон, за вікном...

Тільки дум заклопотані зграї, а за думами — постріл і тьма...

Дим цигарки пливе, пропливає, як любов, як життя проплива...

Тільки постріл... і мозок — на клоччя, і волосся, і кров на стіні...

От чому я минулої ночі за Єсеніним плакав у сні.

Вітер шибками грає і дзвонить, не влетить у кімнату ніяк...

Він такий, як і я, невгамовний, безталанний такий, як і я.

Хто там плаче прощально і дзвінко, чий чорніє в вікні силует?..

Так. Для мене вона тільки жінка, як для неї я тільки поет.

[1926

ОЙ, ВЕСНА!..

Ой, весна!.. Ой, шумлять дерева, і хитаються віти в нестямі...

Хочу слухать забуті слова, хочу бачити місячні плями...

Тіні й плями... О сон мій ясний, як далекий садок повітовий...

Милий образ і мій, і не мій,