Українська література » Поезія » Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Читаємо онлайн Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
штанів не було.

Скільки нас отаких біля муру од червоної кулі лягло.

Ми пройшли золотими ланами, крізь вогонь і синяву пройшли, та навіки, навіки за нами оселедець, погони та шлик.

Може, серце порвали — не знаю; може, серце порвали в бою...

Як заграють: “Ви жертвою палі...” — головою об мури я б’юсь...

І підходе товариш до мене, мов дитину, під руки бере...

О моя Революція, нене, може, син твій од болю умре!

[1924

Над морем сидів і хитався од болю, дививсь у беззоряну тьму.

Про місто далеке, про хмари і поле каштани шуміли йому.

Про місто далеке, що хвилями бродить, про пісню, в синяві дзвінку, коли ще залізо він крав на заводі, канфетів шукав в смітнику.

І з братом ходив у далеку дорогу до неба в сумну далечінь.

А потім, як виріс, не знав він, для чого на нього десятник кричить.

Бо він, як і всі, заливався од поту, на сонці нудився й горів, бо він, як і всі,

на руках од роботи криваві носив пузирі. У мрії все рівне: й сьогодні, й минуле, і щастя, і вічність, і мить.

Та в яві дитинство пройшло, промайнуло, лиш серце ще й досі болить.

[1924

Сміхом і піснями зацвіти.

Любим до нестями я і ти.

Я іду в повстання, весь в пилу.

Ти мене востаннє поцілуй.

Одірвав од себе, — тільки крик...

Десь ударив в небо броньовик.

1924

По брудному місту я блукаю. Чорним небом думи напосіли.

І болить, болить, коли згадаю я її, мою незрозумілу.

Вийду з міста. В синім океані все блищить під місячним опалом. Стогне парк у місячнім убранні, бо лишилось жить йому так мало. Там, у небі, невідомі гами, де звучить вечірнє алілуя.

Шелестить осінньо під ногами, з тихим болем дерева цілую.

Знову місто. Вулиці вузенькі.

В цім будинку і моя кохана.

Мимо йду. В лице — трамваїв дзенькіт. Може, вийде і на мене гляне.

Але ні. Не хоче чи не може.

Я іду. Додому б тільки швидше.

І коли тонув у сон тривожний, нахилялось все її обличчя...

1924

Стою я. Хмари угорі.

В обличчя віти голі.

Чи довго ще мені зоріть?.. Шумлять мені тополі.

Так сумно. Стежка і хрести. Сліди людей мінливі.

1 я до вас, і я сюди в багряній сонця зливі. Цвітуть волошки на межі, — мені ж од болю й суму і день не той, і сонно жить і слухать шумо-шуми...

[1924]

Підіймається місяць над містом, заглядає до мене в вікно. Випливає крізь віти, крізь листя, що було й промайнуло давно. Поцілунки і крики “до зброї”, розцвітало й гуло з вишини, де село, й біля церкви старої од зорі золотило тини.

Про сумне не згадаю — не варто, кожний знає про долю таку.

В Кам’янці юнакам я на варті груші рвав у Петлюри в садку На мою на замурзану музу що ж я можу тепер обмінять?.. Біля річки пекли кукурудзу і на муштру ходили щодня.

Далі: рейки, холодні вагони, та з піснями нам тепло було.

Далі: море і вітер солоний, де кохання моє розцвіло.

Гей ви, вітер, і сонце, і ранки, мабуть, так вас не любить ніхто.

В полоненого синя познанка 2, у кишені партійний квиток.

А тепер я один. І над містом підіймається місяць у синь, і тремтить, і хитається листя од його золотої сльози.

1924

Літом і зимою ходе з цигарками, продає газети, сірники й ірис...

І не хочу вірить, що колись на камінь положив панянку вперше мій одріз; положив і пана з сивими бровами...

Чому ж він підвівся, захитався знов?.. Дивиться на мене темно і криваво, хусткою з горлянки витирає кров...

Як послав я кулю поміж темні очі, а вони упали прямо на стерню, там і наштрикнулись... з голови ж клекоче, кидає перлини на шинель мою... і на ногу панни крізь чулок ажурний, де синенькі жили вище од чулка і жовтіє тіло. Степе мій безжурний, помолись за щастя, щастя батрака!

Дивиться на мене сонце жовторунне, заплітає гриву у мого коня.

А кругом повстанці... і мені так юно слухать, як шаблюки і серця дзвенять... Крикнув я: — На коні!.. Тільки небо й трави... На смугляві, юні — пісня з вишини.

Скоро од маєтків зацвітуть заграви, і в крові потонуть вечір і пани...

Одшуміли межі, одзвеніли межі...

Полягли смугляві, юні полягли...

І за що, — не знаю... Я уже й не встежу... Може, ти розкажеш, газетяр малий?

Я купую “Вісти”1, літери маненькі я печу очима, все чекаю бурь...

Де вони, не знаю... Тільки хмарний дзенькіт од трамвайних ліній рветься крізь юрбу. Рівними рядами зброя і шоломи, там, за катафалком, постаті смутні...

І мотив над ними чорний і знайомий про близьке й незнане нагадав мені.

— Це кого хоронять?.. — дівчину питаю,

заглядаю в вічі й біля неї йду, взяв її за руку, а вона не знає, їй голівка гнеться колоском од дум... 1924

Чого задумався, пацан, ти на морозі босий?

Послухай, крізь заводський кран вітри мені голосять.

Ні, не вітри, а тисячі, що полягли за тебе.

Над нами зоряно мовчить таке байдуже небо.

Невже ж це вічно й не мине?.. Од холоду, од бруду візьму закутаю в шинель твої маленькі груди.

Ти хочеш їсти?! В небі шум, аеро у безодні...

Ну чим тобі допоможу, коли я й сам голодний? Провулок, вітер, сніг і тьма, далеко ще до ранку.

Послухай, чуєш ти, непман, ану давай горлянку...

1924

КРІЗЬ ВІКНА

Крізь вікна місто рве, гуде в осінній вечір, далі.

І сяйво ліхтарів руде твоїй подібне шалі.

Шукав за вікнами любов, серед людей і в гаї.

Чому ж до тебе я прийшов — і сам того не знаю.

Чуття старого данина звела мене з тобою.

Так стій же, стій біля вікна примарою сумною.

А я піду на шум, на дзвін у тьму, в нові шукання.

Не падай, не цілуй колін, любов моя остання.

Ну що я можу? Тільки тінь од тебе і од мене, і дні юнацтва золоті, і молодість шалена...

Од нього — дим, од нього — сон, такий чужий до яву.

Забута шахта... камерон... і я, поет смуглявий.

І ти, учителька, і ти...

Майнуло все од мене, як дні юнацтва золоті, як молодість шалена.

1924

Чи є в житті яка мета, чи

Відгуки про книгу Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: