Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
Скільки нас отаких біля муру од червоної кулі лягло.
Ми пройшли золотими ланами, крізь вогонь і синяву пройшли, та навіки, навіки за нами оселедець, погони та шлик.
Може, серце порвали — не знаю; може, серце порвали в бою...
Як заграють: “Ви жертвою палі...” — головою об мури я б’юсь...
І підходе товариш до мене, мов дитину, під руки бере...
О моя Революція, нене, може, син твій од болю умре!
[1924
Над морем сидів і хитався од болю, дививсь у беззоряну тьму.
Про місто далеке, про хмари і поле каштани шуміли йому.
Про місто далеке, що хвилями бродить, про пісню, в синяві дзвінку, коли ще залізо він крав на заводі, канфетів шукав в смітнику.
І з братом ходив у далеку дорогу до неба в сумну далечінь.
А потім, як виріс, не знав він, для чого на нього десятник кричить.
Бо він, як і всі, заливався од поту, на сонці нудився й горів, бо він, як і всі,
на руках од роботи криваві носив пузирі. У мрії все рівне: й сьогодні, й минуле, і щастя, і вічність, і мить.
Та в яві дитинство пройшло, промайнуло, лиш серце ще й досі болить.
[1924
Сміхом і піснями зацвіти.
Любим до нестями я і ти.
Я іду в повстання, весь в пилу.
Ти мене востаннє поцілуй.
Одірвав од себе, — тільки крик...
Десь ударив в небо броньовик.
1924
По брудному місту я блукаю. Чорним небом думи напосіли.
І болить, болить, коли згадаю я її, мою незрозумілу.
Вийду з міста. В синім океані все блищить під місячним опалом. Стогне парк у місячнім убранні, бо лишилось жить йому так мало. Там, у небі, невідомі гами, де звучить вечірнє алілуя.
Шелестить осінньо під ногами, з тихим болем дерева цілую.
Знову місто. Вулиці вузенькі.
В цім будинку і моя кохана.
Мимо йду. В лице — трамваїв дзенькіт. Може, вийде і на мене гляне.
Але ні. Не хоче чи не може.
Я іду. Додому б тільки швидше.
І коли тонув у сон тривожний, нахилялось все її обличчя...
1924
Стою я. Хмари угорі.
В обличчя віти голі.
Чи довго ще мені зоріть?.. Шумлять мені тополі.
Так сумно. Стежка і хрести. Сліди людей мінливі.
1 я до вас, і я сюди в багряній сонця зливі. Цвітуть волошки на межі, — мені ж од болю й суму і день не той, і сонно жить і слухать шумо-шуми...
[1924]
Підіймається місяць над містом, заглядає до мене в вікно. Випливає крізь віти, крізь листя, що було й промайнуло давно. Поцілунки і крики “до зброї”, розцвітало й гуло з вишини, де село, й біля церкви старої од зорі золотило тини.
Про сумне не згадаю — не варто, кожний знає про долю таку.
В Кам’янці юнакам я на варті груші рвав у Петлюри в садку На мою на замурзану музу що ж я можу тепер обмінять?.. Біля річки пекли кукурудзу і на муштру ходили щодня.
Далі: рейки, холодні вагони, та з піснями нам тепло було.
Далі: море і вітер солоний, де кохання моє розцвіло.
Гей ви, вітер, і сонце, і ранки, мабуть, так вас не любить ніхто.
В полоненого синя познанка 2, у кишені партійний квиток.
А тепер я один. І над містом підіймається місяць у синь, і тремтить, і хитається листя од його золотої сльози.
1924
Літом і зимою ходе з цигарками, продає газети, сірники й ірис...
І не хочу вірить, що колись на камінь положив панянку вперше мій одріз; положив і пана з сивими бровами...
Чому ж він підвівся, захитався знов?.. Дивиться на мене темно і криваво, хусткою з горлянки витирає кров...
Як послав я кулю поміж темні очі, а вони упали прямо на стерню, там і наштрикнулись... з голови ж клекоче, кидає перлини на шинель мою... і на ногу панни крізь чулок ажурний, де синенькі жили вище од чулка і жовтіє тіло. Степе мій безжурний, помолись за щастя, щастя батрака!
Дивиться на мене сонце жовторунне, заплітає гриву у мого коня.
А кругом повстанці... і мені так юно слухать, як шаблюки і серця дзвенять... Крикнув я: — На коні!.. Тільки небо й трави... На смугляві, юні — пісня з вишини.
Скоро од маєтків зацвітуть заграви, і в крові потонуть вечір і пани...
Одшуміли межі, одзвеніли межі...
Полягли смугляві, юні полягли...
І за що, — не знаю... Я уже й не встежу... Може, ти розкажеш, газетяр малий?
Я купую “Вісти”1, літери маненькі я печу очима, все чекаю бурь...
Де вони, не знаю... Тільки хмарний дзенькіт од трамвайних ліній рветься крізь юрбу. Рівними рядами зброя і шоломи, там, за катафалком, постаті смутні...
І мотив над ними чорний і знайомий про близьке й незнане нагадав мені.
— Це кого хоронять?.. — дівчину питаю,
заглядаю в вічі й біля неї йду, взяв її за руку, а вона не знає, їй голівка гнеться колоском од дум... 1924
Чого задумався, пацан, ти на морозі босий?
Послухай, крізь заводський кран вітри мені голосять.
Ні, не вітри, а тисячі, що полягли за тебе.
Над нами зоряно мовчить таке байдуже небо.
Невже ж це вічно й не мине?.. Од холоду, од бруду візьму закутаю в шинель твої маленькі груди.
Ти хочеш їсти?! В небі шум, аеро у безодні...
Ну чим тобі допоможу, коли я й сам голодний? Провулок, вітер, сніг і тьма, далеко ще до ранку.
Послухай, чуєш ти, непман, ану давай горлянку...
1924
КРІЗЬ ВІКНА
Крізь вікна місто рве, гуде в осінній вечір, далі.
І сяйво ліхтарів руде твоїй подібне шалі.
Шукав за вікнами любов, серед людей і в гаї.
Чому ж до тебе я прийшов — і сам того не знаю.
Чуття старого данина звела мене з тобою.
Так стій же, стій біля вікна примарою сумною.
А я піду на шум, на дзвін у тьму, в нові шукання.
Не падай, не цілуй колін, любов моя остання.
Ну що я можу? Тільки тінь од тебе і од мене, і дні юнацтва золоті, і молодість шалена...
Од нього — дим, од нього — сон, такий чужий до яву.
Забута шахта... камерон... і я, поет смуглявий.
І ти, учителька, і ти...
Майнуло все од мене, як дні юнацтва золоті, як молодість шалена.
1924
Чи є в житті яка мета, чи
