Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
Це листи осінні на твою красу.
1923
З ВІКНА
І. Дніпровському 1
Кінь око скажене криваво примружив, — ударом трамвая хребет перебило...
Трамвай — на хвилину... і знову: за діло — він далі летить, невблаганно байдужий.
Хто чув, як кричать і ридають колеса, коли переїдуть горлянку чи ногу?..
Так кінь одинокий харчанням і плеском кричав невимовно до кінського бога.
В калюжі вишневій, густій од морозу, лягали, зникали граційно сніжинки...
Кінь плакав... і мерзли, трусилися сльози... 1 от біля нього спинилася жінка.
Струнка і тривожна, в зеленім шоломі, — од жалю рукою — з кобури нагана: в заплакані очі — залізо і пломінь...
А в небі сніжинки хиталися п’яно...
А в небі: зоря розліпила плакати, а мимо — з піснями колони з вокзалу... Коня повезли. Тільки бачив крізь ґрати, як теплу калюжу собака лизала.
1924
СЬОГОДНІ
Пав. Усенкові1
Сьогодні геніїв чекаю, я чую дивну їх ходу...
Уже з провінції лунають їх голоси і там і тут.
Я в це не вірю, але знаю (мій електричний, ніжний край!..), бо по-новому оспівають вони пшеницю і трамвай.
Вже сонце зором воєнкому в віки дорогою лягло...
Сьогодні в синтезі новому хай будуть місто і село.
1924
* * *
Чайник кричить — на дорогу... Переливається спів...
В серці тоненька тривога, може, тривога віків?!.
Чайник кричить — на дорогу...
Може, одріза возьму: в бурю — на чорта і Бога знову простелиться путь...
В небі: червінці, червінці... і на базарі: вони...
Вже перелився за вінця гнів мій до болю ясний...
Чайник кричить — на дорогу... Переливається спів...
В серці солодка тривога, може, тривога віків?!.
1924
ЧОРНІ УРИВКИ (Фантазія)
І
Далеко десь кричать гудки...
Куди, куди з залізного полону?..
Далеко десь:
і дим, і жах... і пострілів далекий пломінь... далеко десь...
Іду.
Кому, кому оці заплакані огні і порозбивані вітрини?..
Нащо ці сльози?..
Мов по інерції, вагони вдалині біжать без
паровоза...
Забутий прапор ось.
Він до стіни приколотий багнетом: його зірвать нікому не вдалось...
І важко цокають мої заковані штиблети.
Так.
Ми перемогли.
Але ні їх, ні нас.
Розбита станція... в провалля видно зорі... Лиш вартовий стоїть біля вікна,
За мною стежить мертвим зором.
Кому, кому оці заплакані огні і порозбивані вітрини?..
Нащо ці сльози?..
Мов по інерції, вагони вдалині біжать без паровоза...
без паровоза...
II
Стоїть на фоні заляпаної мозком стіни, в струмочках крові...
і хилиться все нижче... Дивись під вії золотисто-сині: озера.
Тьма.
Немов поверхня місяця, вода переді мною...
Із очеретів човен тінню виплива.
На човні двоє.
Дивись під вії золотисто-сині: од ліхтаря огонь, і на снігу холодні довгі тіні...
Дзвонять (так одиноко і далеко, мов на пожарищі сльоза об камінь)...
Дивись під вії золотисто-сині: акації шумлять... а білі пелюстки на лаві і в твоїм волоссі...
Про це ще згадую так гірко і так ясно я, ще й досі.
...Акації шумлять...
Я — мимо.
А позаду десь
лежить розкинувшись вона
і місяцю востаннє віддається...
III
На площі я.
Проміння точиться на статуї, на лати і на замки янтарную кладе печать.
Застрягла ніч у циферблаті, спинила час.
Куди не глянь: асфальт і провода, які нещодавно мотала буря, немов волосся в час кохання...
Там: ніс орудія повітря нюхає над муром, набоями опоросився кулемет...
А хтось стоїть, чекає хтось, і руки він простяг, немов перед прощанням... Отак: стоять, не мислить і не знати.
Хай щоки м’ні багряним холодом торкає і тягне вдаль, за прокляте Сьогодні...
Отак: не мислить і стоять.
IV
Цеха. Цеха.
І порох на станки осів, немов на золотом тиснені томи,
в якійсь бібліотеці...
Ремінний шум, зелений шум
за мною вже не поженеться...
Ремінний шум, зелений шум...
Колись і я тут пальці молотком не раз збивав і на дзвінок ішов
такий веселий і в смуглявій блузі...
Ще вчора йшли на смерть мої останні друзі, й ніхто не вийшов із огня...
Уже не буду я ні в “Гарті”, ані в “Плузі”1... Кому ж декретом я?..
Дзвеніть, підковки, синім дзвоном, нехай волосся димарів шалений вітер юно гонить знов од зорі і до зорі.
Дзвеніть, підковки, синім дзвоном.
Нехай сьогодні я чужий, але настане день червоний, такий червоний, любий мій, — і скаже хто, що в дні знемоги продався за червінець я...
Роздайтесь, світові дороги, я хочу бурі і огня!
Нема людей, — нехай тумани, з розгону хай — об груди грудь, але з’явись нам океанно, землі нової юний рух!
Цеха. Цеха.
V
Вже місто за мною.
Круг мене — нікого.
Лиш вітер рукою — сніжинки під ноги.
Сніжинки, сніжинки, я в муці, в знемозі, підковками дзвінко не б’ю по дорозі.
Куди не погляну — ні хати, ні знака.
На місяць туманний не виють собаки.
Пустелі, пустелі, мов мертвих обличчя...
А зоряна стеля кудись мене кличе.
Нарешті, за гаєм — за хатою хата...
Чого ж я блукаю, як Марко Проклятий?..
Чи сніг, чи утома, чи сон мені сниться?..
На призьбі знайома сидить молодиця.
— Ну, драстуй, — говорю, од неї ж мовчання...
І дивляться зорі на очі кохані...
А очі не бачать.
Упав на коліна, цілую і плачу, кричу, мов дитина:
— Хіба ж я забуду!
А сльози — водою... Шалено до грудей припав головою...
Встаю, мов заклятий, цілую востаннє.
Із кожної хати на мене — мовчання...
Село вже за мною.
Круг мене — нікого.
Лиш вітер рукою — сніжинки під ноги.
Грудень, 1923
Із збірки «Сніги ” (1925)
СНІГ
Кіннотника шапка, гадюкою шлик...
А в серці: “Констанціє *, де ти?..”
На розстрілі вчора, смуглявий і злий, я зняв з офіцера штиблети.
На станції хлопці гуляють давно, а з ними — сотенний патлатий, рябий і курносий, йому — все одно: за гроші полюблять дівчата.
Блистить за дверима засніжена путь, як постріл сухий і короткий...
Вже близько Махно 2... але дрібно гудуть вони гопака і чечотку...
Я вийшов і глянув на срібні лани.
Вже трохи лишилось до ранку.
Під місяцем гнуться й шумлять ясени, озброєні люде на ґанку...
Це — варта. Питають, година яка, в обличчя блистять цигарками.
Між ними пізнав я свого козака — товариша з станції Яма.
На заході хмари в якомусь огні...
І я підійшов до Ягора.
Йому вісімнадцять, двадцятий — мені, а
