Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

А в небі, де вітер і клени, фіалками пахне весна. Стоїш і благаєш весни вся,

і погляд твій серце пече... А вечір ясний задивився на четверо синіх очей.

Небо і хмари — мов листя торішнє. Синьо і сонно, в гаю — солов’ї.

Ми — не чужі, ми з тобою не різні. Чому ж — ні слова на сльози мої?.. Хочеш?.. Повірю і в чорта, і в Бога... Я ж біля тебе, я тільки тобі...

Ніби травинка, що никне під ноги, милі задумані ноги твої.

Хочеш?.. На скелі — униз головою, голову й серце об них розіб’ю... Тільки махни на прощання рукою, тільки скажи на прощання: “Люблю”. Впала роса на волосся, на скроні, — впала сльозою на серце любов, тепло і млосно сковзнула по броні і не попала в дівочую кров...

Небо і хмари — мов листя торішнє. Синьо і сонно, в гаю — солов’ї.

Ми — не чужі, ми з тобою не різні. Чому ж — ні слова на сльози мої?.. 1924

ГАННА

Вже налетіли хвилі, — співай, співай, співай!.. Бо стримати не в силі, що ллється через край. Іду такий щасливий, полями я іду.

Чи скоро на заливи я — кораблями дум?

Чи скоро на заливи — залізний човен мій?.. Іду такий щасливий і сам собі чужий. Дивлюся ніби збоку,

згори на себе я.

І мружить каре око любовниця моя.

Її наймення Ганна мені таке ясне.

Бо любить океанно вона мене, мене.

Чому став і глянув я шалено і чому любовниця моя стала синя, синя, аж зелена, і на схід не дивиться ніяк?..

А на сході хмарами — загони...

Хто вони?.. Куди і відкіля?..

Там команда, батареї, коні, там комусь жаліється земля... Попереду — на коні гнідому, ближче став — на білому коні...

Темні губи скривлені знайомо, юні губи скривлено на гнів.

“Чому ти, — звернувся він до Ганни, чому ти не з нами, а за ним?”

І, як небо синє і кохане, кинув зір на неї з вишини.

Це ж вона вуздечку цілувала, це ж її на стремені рука...

...Обгорнуло груди снігом талим, голова порожня і дзвінка...

Ой дзвени, дзвени, дзвени думками ти, моя проклятая любов, молодими, ніжними ногами заміси на глину мою кров...

Щоб не знав, не думав я нічого, щоб усе, в що вірилось, забуть і піти самотньо юним йогом, як колись, у невідому путь.

Знаю, знаю — я її зустріну, та нічого більше не скажу.

А вона згадає цю хвилину, що між нами провела межу, і до мене кине, мов лілеї,

бліді руки в блідому бреду...

Тільки гляну, засміюсь над нею і спокійно мимо я пройду.

[1924

* * *

Глянув я на море, — засиніли чари... Мов проміння в хвилі, розгубився я. Може, це не море, не янтарні хмари, не кармінний обрій, а душа моя?! Може, це не море, а твоє волосся, і такий маненький я на нім лежу...

А воно круг мене райдужно сплелося, тишина круг мене, тільки хвилі шум. Море, моє море, я — в твої обійми, молодим дельфіном на валів ряди. Вийми мою душу, серце моє вийми і над Оріоном рвійно засвіти.

А од них на тебе з вишини проміння крізь холодні груди вічно засія.

І в твої незнані зоряні глибини на промінні тому опущуся я.

1924

* * *

Налетіла й умчала гроза

моє серце — на листя, на вітер...

І так юно, в цвіту і сльозах, наді мною хитаються віти.

Скоро прийде до мене вона, вже не стрижене в неї волосся.

В мою душу заглянб до дна, вип’є муку і висушить сльози.

Мою муку — за ті тисячі, мої сльози — за зорі на чолі...

Тільки скаже: “Чекай і мовчи”. Тільки в шию губами — до болю... Всім судилось любить, і зів’ять,

і проснутись, і знову любити.

І на дереві вирізав я

миле прізвище: “Берзіна Віта”.

Налетіла й умчала гроза

моє серце — на листя, на вітер...

І так юно, в цвіту і сльозах,

наді мною хитаються віти.

[1924

Не скажу я ні слова востаннє.

І на муку твою неясну, на твоє одиноке ридання на прощання рукою махну.

Ти простягнеш до мене дитину, будеш бігти за мною, кричать... потім довго стоять біля тину...

Та уже не вернусь я назад.

Ми зустрінемось пізно чи рано. Може, серце й тривогу заб’є...

Та спокійно і ясно погляну я на сиве волосся твоє.

Буде поруч іти за тобою синьоокий смуглявий юнак.

Тільки глянеш на мене з журбою, та мене не пізнаєш ніяк.

Сядеш ти, а юнак — біля тебе (буде каменем мука моя...).

Він — як море, як вітер і небо, ну такий, як у юності я.

Підійду я до сина мойого, і обернешся злякано ти...

Тільки гляну на сина, а в нього на коліні рука затремтить.

“Мамо, хто це?” — тебе він спитає. Твої ж брови — на сльози, на біль... Але тихо і мертво: “Не знаю”.

І скажу я: “Пробачте”, — тобі.

Море — в берег, і сині одгони так знайомо і тепло шумлять.

І на захід янтарно-червоний повертається темно земля.

Хмари — в хмари, і гори — на гори, вічно юна і дружна сім’я.

Але ти не така, як учора, не такий, як учора, і я.

Знаю, зморщаться губи ці милі і на очі, на кучері — муть...

Умираєм ми кожної хвилі, тільки спомини вічно живуть. Тільки сним, тільки мрієм про себе, може, це і не ти, і не я?..

Тільки хмари, та вітер, і небо, тільки хвилі та сосни шумлять...

Я стою. Небо птицями цвенька.

І не знаю, для чого згадав: на вербі, коли був я маненьким, мені батько вареники рвав *.

Ми нічого спинити не в силі і ніколи не зможем вернуть. Умираєм ми кожної хвилі, але спомини вічно живуть.

1924

Я води наберу на долоню, а між пальців на хвилі — огонь, мов на темному теплому лоні ізумруди од зору твого... Ізумруди, смарагди, рубіни, а між ними — проміння мечі.

І упав я в сльозах на коліна, на молитву з тобою вночі. Може, й ранок уже за водою,

тільки півень крилом не заб’є; мов кохана, леліє рукою теплий вітер волосся моє.

1924

І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене