Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
Серце в тузі лине на світань гаї...
Росяна калино, лопухи мої!
Вдарю я по хвилі золотим веслом — й зашумлять похилі верби над піском... Татко мій Микола, я із тьми прийшов...
Рух який навколо, у гаю немов...
Я наївний, чистий, все для мене — бій. Місто моє, місто, я навіки твій.
[1926]
Так мрачно в вечори, коли в міськім прибої огні од ліхтарів містичні та руді...
І хочу говорить у мрії я з тобою тоді.
Я згадую Бахмут, і карусель, і поле —
о синь твоїх очей!
Не вернеться любов, як молодість, ніколи, як золотий Дінець назад не потече.
Вечірній листя шум і силует коханий...
Поезії мої і сльози — тільки їй.
Мої шляхи — одчай, шукання і тумани.
І вже у далині кінець я бачу свій.
Прийди хоч уві сні і нахились до мене, — ти можеш одігнать од мене давній жах.
Неначе сниться знов... шумлять трава і клени, і ми з тобою йдем у сонці, у піснях...
Все далі образ твій, все глибше моя мука; здається, що мене од болю вже нема.
А місто за вікном зітха і стука, стука, і лине в тьму мою огнями ночі тьма.
[192б
Коли потяг у даль загуркоче, пригадаються знову мені дзвін гітари у місячні ночі, поцілунки й жоржини сумні...
Шум акацій... Посьолок і гони... Ми на гору йдемо через гать...
А внизу пролітають вагони, і колеса у тьмі цокотять...
Той садок, і закохані зори, і огні з-під опущених вій...
Од проміння і тіней узори на дорозі й на шалі твоїй...
Твої губи — розтулена рана...
Ми хотіли й не знали — чого... Од кохання безвольна і п’яна, ти тулилась до серця мого...
Ой ви ночі Донеччини сині, і розлука, і сльози вночі...
Як у небі ключі журавлині, одинокі й печальні ключі...
Пам’ятаю: тривожні оселі, темні вежі на фоні заграв...
Там з тобою у сірій шинелі біля верб я востаннє стояв.
Я казав, що вернусь безумовно, хоч і ворог — на нашій путі... Патронташ мій патронами повний, тихі очі твої золоті...
Дні пройшли. Одлетіла тривога... Лиш любов — як у серці багнет... Ти давно вже дружина другого, я ж — відомий вкраїнський поет.
Наче сон... Я прийшов із туману і промінням своїм засіяв...
Та на тебе, чужу і кохану, я і славу б свою проміняв.
Я б забув і образу, і сльози... Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос і коси, твої коси сумні цілувать.
Вже до серця доходить отрута...
Як старому колишнього жаль... Путь моя у каміння закута, і на кожному розі печаль...
Ночі ті, та гітара й жоржини, може, сняться тепер і тобі...
Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голубі.
[7926]
В СУМІ
Тону в журбі, в задуми димі... Невже й для мене доля ця?..
А за вікном манто і джимі шумлять без краю, без кінця...
Дивлюсь у тьму, немов в безодню, і не знайду шляхів собі...
Хіба повіситись сьогодні, так як Єсенін, на трубі?
Покривить смерть і брови, й губи у синій сміх, останній сміх...
Та не діждать золотозубим, щоб я загинув через них!
Доволі, геть, омани журо, повита траурами хмар!..
Я — не Єсенін, я — Сосюра, поет труда і комунар.
Іду на гул і глуму гами...
Я не один, о, не один!
Ви марно хтіли, щоб за вами я не почув Комуни дзвін!
Нехай од голоду й утоми аж надимає жили кров, та протина цей гул і гомін бадьорий крик: “Завжди готов!” [1926
ПЕРСТЕНЬ
(Ліробалада)
Я у полі. Хто зі мною?
Тільки біла путь...
Тільки спомини юрбою на снігу встають.
Кров — у щоки, кров — у скроні... Знову, знов як стій: на заплаканій долоні перстень золотий.
А над ним обличчя любе, в ньому біль і гнів...
І шепочуть мертві губи:
“Ти його убив...”
І
Над селом — туман і зорі, у сельбуді — сміх...
І огні у милім зорі од очей моїх.
Сонний місяць, мов в колисці, в синій вишині, і по рейках простяглися станції огні.
Наші очі — в неба чаші.
Хто ми й відкіля?
“Подивись, усе це наше: і гаї, й поля...”
Гарно як, неначе вранці!
Я тепер — сількор.
І здається, кров повстанців лине аж до зор.
1 здається, йдуть рядами хлопці мимо нас...
Тяжко гупають над нами кроки раз у раз...
Тих, що вмерли біля станції, коли день одгув...
Ой, у дні, в ті дні повстанцем, як вони, я був!
... Офіцерів крики тонкі... кроки... зброя... сніг...
Ми стріляли й в ополонку опускали їх.
Як забуть їх бліді руки й очі ті німі,
де шуміли верби глухо вітами у тьмі?
Ой ряди, од снігу сині, і огні заграв!..
Офіцер своїй дружині перстень передав.
Він сказав: “Пождіть хвилинку, я шинель зніму”, — і навів я карабінку прямо в лоб йому...
Тільки крик: “За Україну!” — Тільки сніг і кров...
Але я його дружини й досі не знайшов.
II
Лине поле снігом талим.
Зорі, як ножі.
Чом мені вона сказала:
“Перстень!? Покажи...”
На снігу, на тіні — блики, наче я — нічий...
Стало холодно і тихо на душі моїй.
Кров — у щоки, кров — у скроні... сніг... і тіні знов...
На простягнену долоню перстень я поклав...
Я мовчу, дивлюсь... “А може!?” Серце — в горло, в бік...
Що таке?.. — “Ой Боже, Боже!..
Це ж мій чоловік!..
Видно Богові замало горя і молінь...”
Захиталась і упала на снігу, як тінь...
Що подумать, що сказати!.. Розгубився я...
О любов моя проклята, вчителько моя!..
В небі зоряні хорали, вітер їх несе...
Відкілясь гроза примчала і розбила все.
Серце б’ється тоскно, глухо, та немає сліз.
Взяв я вчительку на руки і в село поніс.
Ось сельбуд. Вікно іскриться. Двері. Світло. Клас.
Я ридаю. Юні лиця оточили нас.
За вікном — туман і зорі, мертво світить сніг.
Та нема огнів у зорі од очей моїх.
Наче хвилями озера з хмарками в бою... Розстріляв я офіцера і любов свою.
III
Тихо гроб юрбою лине, а за гробом — я.
В нім лежить моя дружина, вчителька моя.
Ой, синіють неба шати, а під ними — крок, із вінками йдуть дівчата й хлопці без шапок.
Спів до неба
