Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
А може, тут, і там, і там один туман осінній.
За руку я тебе беру, кажу, — і слово тане.
Бо кожне слово, кожний рух — лиш вигадка, омана.
І нас нема, і гай — не гай, ні хмар, ні дум, ні гратів...
Я не кажу тобі “прощай”, бо нікому казати.
НА РОЗІ
І
В крові колеса трамваю, вагони і рейки в крові...
Ну, слухай, і я заспіваю буденную пісню тобі.
На шумному розі книгарня, не раз я заходив туди, бо в ній одинока і гарна касирша чорнява сидить.
Не знаю, за що чарує, не знаю, за що люблю. Приходжу, книжки купую і в карії очі дивлюсь.
Пливуть оріонами саги, і зорі над зорями мчать...
Вона ж не звертає уваги і швидко кладе печать.
А руки, не руки, — лілеї, дає мені здачу без слів.
Щоб довго дивитись на неї — я б цілу книгарню купив.
Та жити поет не уміє, він тільки стріляв би в манто... А сам за п’ятнадцять копійок душі продає рядок.
Я серце розбив би об камінь, бо довго чекать весни... Пронизує душу гудками, панелями очі п’янить.
На вулиці квітами люди, не зборить електрику тьма. Чекаю якогось чуда, іду...а чуда нема.
Чи довго я буду чекати, дивитись на зорі, на сніг.
А там, у маленькій кімнаті, так холодно й тоскно мені. Прийду, а в кімнаті темно.
І спиниться серце на мить...
За вікнами вітер таємно гіллям і снігами шумить.
Ах, жити не можна гірше...
Як довго чекать весни!
І буду я кликать касиршу в свої одинокі сни.
А ранок туманний настане, гудком задзвенить об вікно, я думу — на думу, мов рани, й на лекцію йду до ІНО '. Пливуть і минають години, години чи, може, Й ВІКИ...
А місто сиренами лине крізь диму сумні ланцюги...
І потім ходжу я, блукаю, вітрини й електрику п’ю.
Й, здається, колеса трамваїв розчавлюють душу мою.
II
Весною запахло, весною.
По бруку дзвенять ручаї...
Я йду обережно з тобою і очі цілую твої.
Вгорі невідомі дороги, од них над будинками синь... Хай дивляться люди, — нічого... Хай щирими будуть усі.
Та що це?.. Спинились трамваї, немов навантажена мить...
Юрба, і кінця їй немає... Касирша на рейках лежить... Далекі бажання, надії і погляд — у горло ножем...
А там виконком туманіє і дивиться журно Артем 2.
Упав я на труп одинокий, слова невідомі казав...
На мертве розплющене око упала одна сльоза.
Ти нижче обличчям до мене, торкнула, сказала: — Прощай. І знов я іду на сирени, на крики, на дим і одчай... Весною запахло, весною.
По бруку дзвенять ручаї...
Але я один. І зі мною одні тільки думи мої.
[1924
ЯК ТИ МОГЛА...
Кіно. Австрійський офіцер і ти зі мною в ложі.
Не можу пригадать тепер, ніяк забуть не можу, як ти могла, як ти могла не буть тоді моєю, коли од погляду цвіла і маком, і зорею...
Казала: — Все мені роби, я ж тільки брав за груди.
Ніхто тебе так не любив і так любить не буде.
Я пам’ятаю ешелон, прощальний шум навколо... Здається, вчора це було, а може, і ніколи.
Мене ти вийшла проводжать, так ясно стало знову, коли твою побачив шаль напроти я раптово.
А потім довго я блукав в обідраній шинелі...
І тільки тіні од шлика на мурі, на панелі.
Коли в вагоні всі заснуть, потомлені од бою,
я — на знайому, мрійну путь, я тільки снив тобою.
О, як давно! Навколо мла.
І дні мої в інеї.
Як ти могла, як ти могла не буть тепер моєю.
[19241
Із збірки “Золоті шуліки” (1927)
* * *
Все блукаю, марю я.
Сум мій кароокий!..
Азіатчино моя, ви, міста широкі!
Гляну я на дальню путь — синьо і глибоко...
Наді мною роки йдуть золотим потоком.
Шум аеро угорі хвилями — до мене...
Гей, вечірні ліхтарі і авто сирени!
Все блукаю, марю я.
Сині, чорні, карі... Азіатчино моя, золоті бульвари!.. [1925-1926
ЩУ
Над містом хмари і години... Не розлюблю тебе ніяк, моя вишнева Україно, красуне, страднице моя!
У центрі я. Моя Маріє!
0 скільки видно відсіля! Шалений регіт Індустрії вже протина твої поля...
Я не останній і не первий, що весь в сльозах дивлюсь кругом, коли кістки, і кров, і нерви дере залізним терпугом...
Аеро шум і дзвін над гаєм доносить пісню нам лиху...
Та треба так. Я добре знаю
1 не зверну з свого шляху.
У морі горя і надії, з другими в-першому ряду, на рев і регіт Індустрії ходою твердою іду.
Вмира Марія, вмерла Інна, хрестом упали на траву... Індустріальна Україна зміня Вкраїну степову.
Життя буя, горить і кличе, і під непевний бігу спів летить все далі і все швидше од чумаків і од волів...
Аеро зграями над краєм, частіше з станції: “Ку-ку!..”
І дядько свиту заміняє на синю блузу заводську.
Прийми, прийми привіт од сина, що вже близька віків мета, моя робоча Україно, моя ти нене золота!
[1926
Рани гніву, рани днів...
Крик журливий журавлів...
Голі гони, голий гай...
І червоний небокрай. Спільні кроки, тиск руки... Синьоокі вітряки.
В далі кличе, далі — жах...
І обличчя все в сльозах...
1925
Живеш уривками, зненацька, уламки дум, уламки хмар.
Десь на Волохах Заливацький, він і рибалка, й чоботар.
0 Йване мій або Макаре, я вже й забув ім’я твоє.
Чи й досі рибу на базарі твоя дружина продає?..
1 дні мої, мов думи давні, їх ловить зір мій і рука...
Я бачу дім, зелені ставні
і чую гавкання Сірка...
Я бачу гай, ріку і далі, де небо спіле, мов жита, де волосню для вудки рвали ми в коней нишком із хвоста...
О юнь моя, літами тану, у безвість — я й мої огні...
Уже з-за хмар вітри-титани знайомий шум несуть мені... [1926]
* * *
Цвіте садок. 1 дітвора в алеях обручі ганяє.
А я один. Сумна пора.
Не видно їй ні дна, ні краю. Співають птиці в глибині, вона така спокійна, синя!
І плакать хочеться мені, немов ображеній дитині.
Душа німа. Немає слів.
Подібне іноді буває, коли увечері в селі хтось на гармонії заграє.
Вже не
