Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

За сіном поїхали хлопці в село, — назад привезли їхнє м’ясо...

І сіно в санях, мов на сміх, обплело порубані плечі і в’язи...

Сьогодні з Ягором ідем на одчай: ми хочем тікать до червоних,

життя по-новому в новому почать.

Зірвать і шлики, і погони.

Нарешті змінили. І от ми ідем.

(А може, мені тільки сниться?!.)

Над нами й за нами шумить і гуде од пострілів в небі — зірниці.

Я знов, як колись, і поет, і шахтьор, одмірюю кроком хвилини.

І тепло сміється щасливий Ягор, показує картку дружини.

“А сину два роки. Який він тепер?

Як чудно згортає він губи!..”

Дивлюсь я на нього крізь вії, крізь смерть, і хилиться чоло в розгубі.

Ідем. І не видно уже козаків.

А вітер нам стелить тривогу...

Учора нам сала, книша й огірків селяни дали на дорогу.

Юначе-козаче! Багнета бери, і разом — на кров і на дими...

Ідем. А над нами соснові бори стволами гудуть золотими.

Юначе-козаче! Шинеля твоя рудою од крові здається.

З тобою в повстанні, в любові й боях нам солодко й гірко живеться.

І ми на Лимані. Вже сонце встає над селами, рейками, снігом...

І хтось молодими руками бере його за янтарні чепіги...

“Володька!..” Я глянув... Червоні шлики ну прямо на нас наїжджають...

І от по костях задзвеніли клинки...

Що далі було — я не знаю.

На заході хмари в якомусь огні... То, може, Донеччини гори... Обличчя Ягора всміхнулось мені, розбите обличчя Ягора...

О, як цілував я і руки оці, і губи розрубані, милі!..

А картка дружини і сина в руці прощальним докором чорніла.

1924-1925

воєнком

На вигоні гони, на вигоні гул.

Там

поставили гармати, кров

чорніє на снігу.

На вигоні гони, на вигоні гул.

Он іде один в чорному убранні.

(В небі синій дзвін, — на землі повстання.)

Не чоло — сніги, кучері — не хмари.

Чепурний такий, а в очах — пожари...

Ой гори, гори!

Ти ж — моя душа.

Це куди з гори вершники спішать?! Повернув... “Огонь!..”

Гей, танцюй, гармато!..

Ходить воєнком молодий і радий.

Він же не один.

Хто кого зборов?..

Тільки чорний дим, тільки чорна кров...

На вигоні гони, одмирає гул.

Там

поламано гармати,

хтось

чорніє на снігу... Не чоло — сніги... кучері — не хмари... Там нема ноги й голови немає...

1924

Невже — в хаос?! Ми знов — під воду?!. Ми знов — в огонь?!, у забуття?!.

І сонця золота підвода освітить іншеє життя?!.

Кому ж там море затуркоче і зашумить кому трава?

І невідомі карі очі хтось інший буде цілувать...

Світи ж, любов! Тебе я хочу.

Бо там нічого не знайти...

Чужої місячної ночі хтось по дорозі буде йти

і квіти рвать, ім’я шептати, чуже й знайомеє ім’я...

В садках крізь листя й вітів грати такі ж слова: “Люблю... твоя...”

Як і тепер, огонь — у груди, в зіниці — муть, на вії — тьма...

Як і тепер... А нас не буде...

Над нами тільки сонь німа.

Ми — на клітини, на атоми...

А може, буду я листком, таким пахучим і знайомим, який я рвав, коли бігом ми наступали в ніч весняну, коли для всіх — “чужий” і “наш”, коли мені було багряно і теліпався патронташ...

А може, буду знов я очі і викликати, і любить,

а місяць — золотий синочок — нас підглядати у траві.

Знов попливуть у синь тумани, у тьму до зоряних долонь...

І я до стінки знову стану — обличчя й груди під огонь...

Ах... Ми нічого ще не знаєм, кого й яка чекає путь...

Нехай же блимають трамваї, шумлять міста і люди йдуть.

1924

Із збірки “Сьогодні” (1925)

Хай огонь на оголені нерви, на шинель і крізь вії огні, — я останній, а може, і первий, підіймаюсь на східці ясні.

Що твої нафарбовані губи

і підведені брови твої не цілую сьогодні до згуби, не скажу я ніколи тобі.

Ти проходиш у синім убранні, твої сльози чогось на снігу.

Тільки люди — немов на екрані, тільки лінії скривлених губ.

А люблю ж я тебе, як ніколи, над кохання, над тінькання куль... Знову в серці так солодко коле, як погляну на твій ридикюль...

Не на нього — на пальці тоненькі, що на нім так покірно лежать.

А з “Нової Баварії”1 бренька невідомої музики жаль...

Що твої нафарбовані губи

і підведені брови твої, як тоді, не цілую до згуби, не скажу я ніколи тобі.

Вітер шумить ясеновий, вітер у нашім гаю.

Слухай. Я жалем і кров’ю серце твоє обіллю.

Хто їх покличе зі степу знову на смерть — за огні?.. Бродять по вулицях непу тільки їх тіні ясні... Слухаю... чую... говорять... Може, це вітер шумить?.. Може, Червоним Терором хочеться все запалить?.. Слухаю... чую... не знаю... Може, боюся сказать?..

Там, з невідомого краю йде невідома гроза...

Вітер шумить ясеновий, вітер у нашім гаю.

Слухай. Я гнівом і кров’ю серце твоє обіллю.

1924

Пам’ятаю, вишні доспівали, наливались сонцем у саду.

На прощання ти мені сказала:

“Де б не був, а я тебе знайду...”

І у тьмі, од муки, од утоми, де розстріли і любов до дна, часто бачив профіль твій знайомий я на фоні жовтого вікна.

Тільки сниться огненне минуле...

І не знаю, чому я живий...

Чому злився з орудійним гулом голос свіжий і наївний твій...

І сьогодні вишні доспівають у саду од сонця і тепла.

Як і завжди, я тебе шукаю, та мене ти й досі не знайшла.

1923

Життя — не дим і не омана.

А може, ні? А що, як ні?.. Сьогодні знов поникли п’яно мої вербени на вікні.

1 шум, і співи в коридорі — курсанти з лекції ідуть.

Над погляд твій короткозорий уже нічого не знайду.

У лісі проліски збирала, прийшла — і ясно все мені.

Як пахнуть губи снігом талим

і сонцем — кучері твої!

Вони цілують шию й плечі, збігають радісно до ніг.

А в вікна заглядає вечір

і усміхається мені.

Прийшла... і серце знову тане... Тобі слова такі ясні!

Але чого ж поникли п’яно мої вербени на вікні?..

1924

З дитиною ти