Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
Хто це зрадливий ніж мені в руки тоді вложив?
Ну, і пішов я ланами, там ешелони, сніги... блиски гарматні над нами, в горло зорі — штики...
Ну, і пішов я ланами, вітер мотав шлики...
Там телефонні гами, там ешелони, сніги...
Там я забув про шипшину, очі твої розлюбив.
Вечір упав на коліна, руки простяг золоті...
Харків, р. 1923
Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний реве й гуля...
І хвилі моря далекі й близькі мені шумлять.
Там стеле сонце останнім блиском кривавий шлях...
Криваві пальці тремтять... О зоре, постій, не йди!
Але шумує далеке море і мла... і дим...
Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний реве й гуля...
1923
* * *
Синьо, розвіяно — в далі. Дзвонить на розі трамвай. Серце на огненній палі...
Ну, і нехай.
В скриньку листа покладу я, — крапля впаде на папер.
Думаю в ніч молодую, може, згадає тепер.
Крок одинокий. Панелі. Стихли трамваї давно.
Плач ліхтаря на шинелі, темне холодне вікно.
Думаю в ніч молодую, меркне цигарки огонь.
Може, зустріну, знайду я... Вітер питає: — Кого?..
Зустрів її, таку тендітну, йшла одиноко на базар.
В брудній тиші кричали діти, і десь надходила гроза.
Афішний день. Удари серця чужими бризками огня.
Моє ж замерзло і не б’ється: в її очах — маненький я.
Аи гєуоіг , і крила ранку її вгорнули знов і знов — золотооку спекулянтку, мою колишнюю любов...
1 од базару сонце меркне... Шпурнув би бомбу прямо вниз, щоб розлетілись феєрверком червінці, пальта і штани...
1923
* 46 *
Вишневий платок зав’язала на шиї смуглява рука. Чіпляється листя опале, важніє земля на ногах.
Не вітер цілує долоні, і дивиться глибоко жах, — то мрії — розтерзані коні в крові на дорозі лежать...
Іду. А далеко трамваї прощально і журно дзвенять. Лиш вітер у полі гуляє, жене золотого коня.
Погладю я огненну гриву, і золотом бризне рука.
А кінь, мов почув, і лякливий кричить і за обрій тіка...
Не кінь, а шумлять телефони осіннюю пісню свою.
Огні засвітились червоно в далекім небеснім гаю.
Вишневий платок зав’язала на шиї смуглява рука. Чіпляється листя опале, важніє земля на ногах.
Харків, р. 1923
Вартовий. Мармурові колони.
І огні над примарами веж.
А вгорі золотим медальйоном теплий місяць над морем пливе.
Положила нервові долоні на моє, на смугляве чоло.
Я в твоїм малиновім полоні, ллється в жили солодке тепло.
Теплий вітер цілує коліна і лоскоче вуста і плече.
Темна хвиля до берега лине і назад одиноко тече.
Але крики і залпи тривожні, і з зеленої тьми — кораблі...
Хто там крикнув: — О Боже мій, Боже!.. — й головою поник до землі?
Пролетіла скажено кіннота, тільки сухо копита дзвенять...
Повертається важко дредноут, захлинаються скелі в огнях...
Рядом ти. Мармурові колони.
І спокійний максим-кулемет.
А вгорі золотим медальйоном теплий місяць над морем пливе.
1923
РОБФАКІВКА
{Поема)
І
В цей час, коли я іду і міські ліхтарі сперечають із місяцем, коли я проходжу великі площі і оглядаюсь, аби не наїхав авто, і згадую,
як мені на “Сінабарі” трохи не набили фізії, — ти в брудній і нетопленій кімнаті читаєш золоті й невідомі утопії: пробігають літери довгими й радісними рядками і здається, що ті літери —
я.
В цей час, коли я іду
і прожектор огненно розсікає груди вечора, і в криваве провалля видно, як вітер скажено ганяє перелякані акації, і метушаться розірвані хмари, — я згадую, як ти була політруком ескадрону і брала Перекоп...
А тепер ти, золотоволоса робфаківка, кожного ранку біжиш по задрипаних вулицях і боїшся опізнитись на лекцію, де розказують про меридіани й про життя рослин.
II
Невпинно
і солодко б’ються серця, і правильно, і з перебоями в цей час,
коли ми йдемо з тобою.
А на заході:
прямо в прострелене чоло сонця — летять журавлі...
І ніколи, ніколи не буде краще на землі.
Віки проходять перед тобою і оддають тобі пошану,
о жінко Революції! Скільки геніїв вийшло із доісторичної глибини твого черева...
Дивлюсь на твої заломлені руки, на зморшки на твоїм чолі і оддаю тобі своє серце...
На!..
1 підставляю вітрам розірвані груди, і женуть вітри по жилах мою кров, і ритмічно піднімають легені...
А на заході:
будинки і люди
чітко вирізьбила далечінь.
III
Моя душа,
мов залита асфальтом земля,
і кожне необережне слово
вгрузає в ній, як закаблуки моєї коханої
на розпеченім ґрунті
площі Рози Люксембург...
І її, таку наївну і тривожну,
я оддаю тобі,
бо:
прийдуть тисячі таких же, як і я, і оддадуть тобі свої серця і душі, і ми їх запалимо, щоб
освітить твої дороги,
о жінко Революції!
А ти крутиш із газети цигарку, і крізь розірвану юбку видно брудне коліно, а твої стоптані черевики нагадують одеський порт у 20-м році...
Ремонтуємо тіло й душу, ремонтуєм будинки й дороги.
Але той, хто тисячолітні підпори зрушив, це не вважає за ремонт.
Там, за обрієм, бачу велику руїну всього Сущого і великий ремонт, там, за обрієм...
І тремтить золота волосинка на твоїй, на рожевій щоці.
Уже кулі на розі не тинькають.
І все ближче осяяна ціль.
1923
Вулиці шалені, вулиці кохані, де пройшов грозою радісний ремонт, одлюбила Осінь, і встає в тумані вежами ясними ніжний рубікон.
Прапори й колони, музика й панелі...
Синіми ланами неба далечінь.
А у мене стрічка кров’ю на шинелі, і авто вишневий прямо в вічі мчить.
Рядом профіль римський, кепка й чорні коси, малинові щоки од моїх очей.
А, як сон далекий, на пероні Осінь, блідий і спокійний біля муру — чех.
Рядом ти стояла: кепка й чорні коси, малинові щоки і нервове: — Плі!
Кучері юнацькі цілувала Осінь і холодні руки в глині і крові...
Знов, як сон далекий, вітер і вагони, блідий і спокійний біля муру чех...
Музика й панелі, прапори й колони, малинові щоки од моїх очей...
Харків, 1923
Бреде зо мною рядом Осінь, і в пальці зашпори зайшли, а вітер огненне волосся під ноги стеле, мов килим.
Взяла холодною рукою і тисне серце раз у раз...
Чи довго йти мені з тобою, моя заплакана мара?..
Міські огні, залізні крики і тоскне зойкання гудків... Стучать закохано і дико твої вишневі чобітки.