Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зор свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки...
1922
Хто на небі пером написав Золотими чорнилами:
місяць...
Не дописав
і...
замисливсь...
1923
* * *
Сняться мені ешелони і далі, грізні загони...
А сосни шумлять...
То не серце у тривозі б’ється дзиґою на
палі, —
червоніє і несеться над безоднями Земля... Ми замкнули грозу в телефоні, блискавиці несем по світах.
Крик у ночі:
“На коні! На коні! На коні!..”
І зоріє над шахтами стяг.
Зашуміли вже крила червоні, і невидний кричить паротяг...
Простяглися дроти на всі гони,
Гей, за обрієм радіодні...
Ми замкнем, як грозу в телефони, у райони стихію стихій.
Сняться мені ешелони і далі, грізні загони...
А сосни шумлять...
То не серце у тривозі б’ється дзиґою
на палі, —
червоніє і несеться над безоднями Земля... 1923
* * *
Голову розбив я об каміння неба, — на заході морок, на заході кров...
І в нестямі вітер утікає степом, ніби блиск останній скинутих корон...
0 мої шукання, мрії-метеори...
Не шумує листя, в жилах не вино, — місяць народився ніби тільки вчора, а уже блукає на степу давно.
Ох моє телятко... Як тебе спіймати, щоб віки горіло ти в душі моїй...
Доки ти од мене будеш утікати і ховатись раптом в голубій траві...
Я даремно руки в небо простягаю, — на худих долонях тільки тихий сміх...
1 розбив об небо голову з одчаю. Вітер...
Сніг...
1922
ДО БРАМИ
Там, за тихими леліючими гранями, хто задуманий з нахиленим чолом бреде?.. Розгортаю книгу зоряну, про далекую Іранію... Ніби мрії Стєньки Разіна,
туманіє степ... Вітре вечірній, брат мій червоний, хочу з тобою в далі брести...
Падаю —
т-трони...
падаю —
т-трони...
В небі осіннім хрести.
Всесвіту сині легенди в лотосі щастя цвітуть.
На електричні Атени з вітром до брами бреду.
Гей, спокійно і синьо над садом, а над морем — задуманий сон, на заході губною помадою написав і розвіз... горизонт.
То не вітру долонь оксамитова, не проміння далеких очей, — по воді золотою молитвою тихий місяць до мене тече...
1923
* * *
Ластівки на сонці, ластівки на сонці, як твої зіниці в радісних очах...
Зацвіли ромашки десь на горизонті, й пахнуть поцілунки, як китайський чай... Я твою шинелю цілував до болю і твої коліна любі без кінця, ніжні та рожеві, як березки голі, що ростуть далеко на чужих сонцях... Бачу за морями молоді дороги, де припав до неба синьоокий степ...
А у тебе, мила, щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте...
У вечірнім місті плакали трамваї, пропадали сльози сині на дротах.
Я тобі сьогодні назбирав конвалій, — і солодко дзвонить у моїх руках... Ластівки на сонці, ластівки на сонці, як твої зіниці в радісних очах...
Зацвіли ромашки десь на горизонті, й-пахнуть поцілунки, як китайський чай...
Як сонце до істоми гріє, і пахнуть береги в цвіту...
По пильному шосе пробіг автомобіль.
“З дороги, гей. Агов, агов.
Не утечеш. Я дожену, я дожену і там, і
ту,
і
там,
і
ту
знайду, знайду”... — ту-ту-ту-ту... —
А десь в височині шумлять, і казяться, і в скелі глухо б’ються, і
знов,
і
знов
назад,
назад
біжать розтерзані, запінені вітри північні, там, де в задумі тихій, вічній Ай-Петрі туманами
снить...
“Вернись...
Вернись”
Пішла.
І тільки шаль од вітру за плечима
б’ється...
А день біжить, а день сміється...
З гори в долину тумани...
“Вернись...
Вернись...”
На шматки порізав свою душу й зашпурнув їх ген-ген я од себе...
І несуться вони метеорами десь
по далеких світах... В порожніх грудях тільки вітер віє, і тоскно шарудять сніги...
Там посадив я чорную лілею, в ній заховалося моє щастя і тре синенькі рученята, і дивиться з благанням навкруги.
Сніги,
сніги...
1922
Магнолії лимонний дух, солодкі мрії олеандри...
А в небі огненні гранати, і мислі зоряно цвітуть...
0 моря гул!
О моря гул...
1 шарудіння хвиль на пляжі... А там панелі ще в снігу
й морозу огневі масажі.
Ми хвилі любим,
хвилі любим. Самі народжені од хвиль.
О, притули вишневі губи ти до моєї голови!
Хвилини бій,
хвилини бій...
Я чую, як біжать секунди,
Я бачу космоси в траві, в тво'іх очах заграви бунту.
Магнолії лимонний дух, солодкі мрії олеандри...
А в небі огненні гранати, і мислі зоряно цвітуть...
1923
СТЕП
Ходе Степ.
Замислений Степ.
А на ньому синій, синій жупан.
За туманом — туман і татарські загони...
Розсипається Степ синім дзвоном...
Гей, крізь вітер і ніч бліді руки простяг і поклав
на Чумацький, на зоряний Шлях...
Бліді руки простяг...
Ходе Степ.
Замислений Степ.
А на ньому синій, синій жупан.
За туманом
туман...
1922
МАЛИНОВИЙ ПЛАТОК
Я знов один. Покірно одгоріли далі.
Й дарунок твій — малиновий платок круг шиї ліг. І в золотій печалі не прилетить в мою кімнату Бог —
не прилетить... і крилами кохання не зашумить привітно над крильцем. Лиш привид твій розтанув у тумані і все в сльозах нахилене лице...
Гей, на огні далекого Версалю тебе вели. Блищала тоскно сталь...
І, може, де в півтемній тихій залі цілує хтось вишневії вуста...
й сорочку рве... і вже криваві руки біля твоїх розкиданих колін...
1 весь в крові від огненної муки уже лечу далеко од землі...
І вже внизу крізь ґрати зачорніло, де вартовий карбує мірний крок, біля вікна знайоме мертве тіло й дарунок твій — малиновий платок.
1923
Сьогодні на морі безоднів немає, і все в золотім тумані.
А вітер ласкавий з південного краю повіки цілує мені.
1 хвилі об берег, об берег з розгону загонами синіми б’ють...
Розсердився вітер і перли солоні шпурляє в сорочку твою...
А там, де хмарини на морі відбило, безодня жахна постає, — здається, що кулю земную пробило, мов серце, кохання твоє.
І сняться замріяно Індії далі, в траві дитинча-молодик, і храм голубий, де в задуманій залі сумує вівтар золотий...
На гору ідуть синьоокі браміни, і все в золотім тумані...
1 хочу до болю упасть на коліна, молитись на зорі ясні...
І кликать когось... Та навколо нікого. Лиш марево синє встає, лиш чую, як тепла й
