Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

В неї вітер духмяний несе од трави, од акацій привіт...

Я — безмежність, я — зорі, я — все, з чого є весь навколишній світ!

(1960-1961)

Творчість, любов, відчуття краси для Сосюри — завжди молодість. Ці начала несмертельності духу багатократно переплітаються, переходять одне в одне: спів стає молодістю, молодість — любов’ю до Вітчизни, а відданість землі і відчуття родової приналежності — піснею і життям поета (“Що сили дає твоїй пісні, поет...”, 1962). Поет і лишається юним до останніх днів, не бажаючи спізнавати похилості віку, хай і тричі умудреного. За всієї тонкої філософічності пізня лірика Сосюри сповнена молодечого руху, енергії, незатерплого світовідчуття. Це не стримані медитації сивочолого мудреця, а первісна мудрість чуттєвої повні, радісне вітання вічних змін, яким немає кінця-краю, поцілунок язичника у вуста діалектики. І рух, і воля, і любов — віталістична пропозиція Митця людині, присадженій на життєвий діл ілюзіями раціонального глузду: “І все, як пісня солов’їна, чуття загострює моє... Прекрасна мить, коли людина, людина птицею стає!” (1962).

Чим гостріші осінні вітри студять чоло поета, тим палкіше поривається він до буйноцвіття життя, тим повніше відчуває його. Між оцими з великою щирістю і хистом окресленими берегами умирання і відродження ллється одна велика пісня останніх прижиттєвих збірок Сосюри “Осінні мелодії” та “Весни дихання” (1964). Все в ній — і вічна даль коханої Вітчизни (“Сяє сонце мені крізь повіки...”), скарби духовної і матеріальної культури, привласнені поетичним серцем (“В безоднях космосу”, “Усміх”), і немеркнучі спогади, світлий сум за роками (“Очерет, окута...”). Щастя злитості зі світом відтворене тут у дивовижній повноті і ясності:

Ще ранок рос із квітів вій не витер, ще сріблом мов покрита вся трава.

Не чуть пташок, і тільки смутно вітер мелодії осінні навіва.

І на душі так тихо і прозоро, як навкруги, і синьо-синьо так...

І тільки спомини цвітуть у ній, як зорі, як у житах багряно — ніжний мак.

Вона, як поле, відбива хмарочки, легкі їх тіні, в зміні кожну мить.

Торкає вітер пальцем колосочки — й вони дзвенять... То кров моя дзвенить...

(1962)

Відчуваючи всього себе в усьому, поет без розпачу й скорботи говорить про красу осінньої пори, наче це не шістдесят третя, а вісімнадцята його осінь: “Синьо й молодо навкруг... Що там, що там лине? То душі моєї друг — крик перепелиний” (1960—1961). Жива дійсність, що бентежить уяву, для художника завжди на першому плані, тільки в багаторазовому осмисленні набуваючи символічного звучання (багнет у місячному сяйві, перестук коліс по рейках, небесна солов’їна далечінь тощо). “Чиста” символіка, поетична алегорія для Сосюри — виняток і рідкість, побічний ефект ліричного переживання дійсності (як у вірші “Я йду на гору, збив коліна...”, 1962). Алегорія не потрібна Сосюрі, для котрого барвиста земна да-ність сама є алегорією безсмертної душі, вічності! Тому так послідовно поет обстоює міметичні принципи поетичного письма, його земну вкоріненість: “Ти чуєш молота удари, що пробивають людям путь! Не залітай, поет, у хмари, а до народу ближче будь”. Для Сосюри це означало відтворювати життя в многоликій і манливій його безкінечності. Будучи ліриком тривожної, музичної душі, він черпав сили у вічно молодому русі природи і суспільства, вірив у нього, сам був його “спів-ною часткою”:

Хай опадає лист в саду на землю в срібному інеї — я в пісні молодість знайду і довго-довго буду з нею.

(“Подібна юність до весни...”, 1962)

8 січня 1965 року поета не стало, але старість і хвилини не мала над ним влади.

На зорі космічної ери, коли в черговий раз зманена науково-технічними досягненнями людина почулася незатишно, коли вона раптом гостро відчула свою незахищеність і затраче-ність — під “ракетними небесами”, на уламках опозиційних ідеологій, — поезія В. Сосюри явила нам давно забутий, а проте у чомусь безумовно рятівний для людства тип світовідчуття. Може, цілком намарне. Але це вже наша проблема, зарадити якій поет більше нічим не може, бо вже зробив для її розв’язання все, що міг:

Я все люблю, люблю без краю, люблю за серця теплого биття...

Я крапля та, що думає й співає у океані вічному життя.

(1962)

Липень 1990, березень 2000

В. 77. МОРЕНЕЦЬ

ПОЕТИЧНІ ТВОРИ

«ОДО

Із книжки “Поезії” (1921)

ЧЕРВОНА ЗИМА {Поема)

Тов. Корякові

І

Лисиче 1 над Дінцем... де висне дим заводу, музика у садку та потяг в сім годин...

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту2... Про вас мої пісні під сивий біг хвилин...

На щебень часто ми до Сущенка ходили, за це платили нам щоденно четвертак.

Та по ночах дівчат в половниках любили...

0 свіжий дух степів, о поцілунків смак!..

Де шахти на горі щодня малюють зорі, під зойки димарів так просто ми жили, училися писать звичайно на заборі... та бити лисичан, щоб до дівчат не йшли.

Ну, як мені забуть далеку Білу Гору

1 теплий блиск очей (там трави в тумані...), що зрадили мене... де в ніч ясну, прозору носився з вітром я скажено на коні?..

І все мені дзюрчать швидкі холодні хвилі, і все мені завод невпинно цокотить,3 і вороток скрипить про дні минулі милі, коли повстали ми і йшли Петлюру бить...4

Лисиче над Дінцем... де висне дим заводу, музика у садку та потяг в сім годин...

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту... Про вас мої пісні під сивий біг хвилин...

Зима. На фронт, на фронт!., а на пероні

люди...

Біля вагонів ми співаєм “Чумака”5...

1 радість лоскотно бентежить наші груди... Шикують злидні нас, юнак до юнака.

Багнетів гострий блиск... шапки кругом

лахматі...

коло дзвінка сестра сумуючи стоїть6...

А мати7 не прийшла на бій випроводжати, — і серце іноді невільно защемить...

Стою, неначе в сні. Чекають нас вагони...

І ворог шле з гармат нам з-за Дінця привіт...

Але не боїмось ми банд злотопогонних, — уже немало їх пустили ми під лід...

Зима. На фронт, на фронт!., а на пероні

люди...

Біля вагонів ми співаєм “Чумака”...

1 радість лоскотно бентежить наші груди... Шикують злидні нас, юнак до юнака.

III

Колеса тупо б’ють... по рейках перебої...

Вже міст через Дінець давно прогуркотів...

Стою біля дверей... і дихає сосною квиління вітрове про весни юних днів...

Рубіжне... знову путь... Володине... Кабанне... нарешті Сватове, і крикнув потяг: “Стій!” Сходили на базар, помилися у бані,