Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Оспівувана Сосюрою суспільна дійсність для нього безумовно позитивна, прийнятна, тотожна таким поняттям, як юність, життя, безкінечність, любов тощо. Вона не є предметом рефлексії (що є основою свідомого громадянського мислення), є ще одним втіленням ліричного “я”, а не відбитком поза ним існуючої даності, в осмисленні якої і перевіряється глибина громадянської свідомості цього “я”. В. Мая-ковський писав: “Я хочу бьіть понят моей страной, а если не буду — так что ж, по родной стране пройду стороной, как про-ходит косой дождь”. Оцього рефлексійного “так що ж”, цієї дистанції між індивідуальним і суспільним світобаченням у Сосюри немає! Вони злиті, що характерно для синкретичної — первісної родової — свідомості, яка не стільки зазнає корекцій з боку особистості, скільки обдаровує собою індивіда. Ця свідомість — і поетова, і суспільна, всіх і кожного, її можна передавати “з рук у руки”, і вона від того нічого не втратить, а лише розпросториться, що власне і є головним. “Люби її і серцем, і душею... і будеш ти з Вітчизною своєю, як і вона, безсмертний у віках” (1956) — поет не радить, він передає іншим те, чим сам багатий!

Тобто хвалена громадянськість Сосюри — метафізична, інакше вона просто не узгоджується з громадянськістю тих членів суспільства, які його не тільки славили, а й ганили, картали, намагаючись правити й поліпшувати відповідно до власного сумління. Всі розумування про Сосюру як свідомого громадянського лірика, що мають кон’юнктурну мету привласнити його талант і перетворити його на рупор державних ідей певного часу, спростовуються розосередженістю самої громадянської ідеї, якою справді перейнята вся його лірика. Серцевиною цієї ідеї є прийняття й апологія життя як такого в усіх його багатоликих виявах. І тому рівновартісними тут є любов до жінки і любов до краю, радість і біль, захват і потерпання: все це різні чуттєві вияви одухотвореності неаліє-нованої екзистенції, що має самочинне й незалежне від конкретних ідеологічних установок значення. Це ясно засвідчує вже збірка “Біля шахти старої” (1958):

До тебе, друг, любов мою незмінну не можу порівняти я ні з чим, так, як любов святу до Батьківщини, що володіє всім єством моїм.

І в щастя дні, і в дні біди грозові, не знаючи ні спокою, ні сна, завжди палають в серці дві любові...

Але по суті це любов одна.

(1957)

В язичницькій універсальності сосюринської аксіології вбачаємо не слабкість, а силу поета, що звільнила його кращі твори від фальші й облуди кожного окремого моменту радянської історії. Громадянськість Сосюри як поета — якість експліцит-но-принагідна. Насправді ми стикаємося тут з дивовижною в добу тотальної алієнації хтонічною первинністю світосприймання, “наївною” (в Шиллеровому розумінні) авторською позицією.

1959 р. виходить у світ збірка “Лірика”, присвячена онучці Орисі. Наступного, 1960 р. поет завершує поему “Розстріляне безсмертя”, розпочату ще в довоєнний час 40 й опубліковану лише 1988 р. Є підстави думати, що “заспівна” частина твору (друга його назва — “Безсмертя”), присвяченого жертвам сталінського терору, є коли не поновленим шматком утраченої поеми “Махно” 1924 р., то принаймні авторським спомином її уривка (“Ти просиш зір твій, — себто Махна. — В. М, — наче жало..., поему розпочать нову, бо першая давно пропала в сумних архівах ДПУ”).

Поема багата на проникливі характеристики, які з доброї пам’яті і відстані років автор дає друзям і супротивникам і які разом з оцінкою власних вчинків відтворюють (бодай почасти!) образ тяжкого, чорного часу. Ці поетичні мемуари Сосюри написані з артистизмом і легкістю, але за ними — місяці і роки болісних роздумів.

Нові поеми і книги свідчать про виняткову творчу активність Сосюри на рубежі 50—60-х років, а біографічні документи — про різке погіршення його здоров’я41. У 1959—1960 рр. він закінчує роботу над новими частинами автобіографічного роману “Третя Рота”, що є на сьогодні чи не головним джерелом відомостей про поета. Написаний у стилі ліричної, вельми експресивної прози (Сосюра і тут лишається передовсім ліриком!), твір цей багато каже про натуру митця — розшарпану, імпульсивну, часто алогічну. Це відбито і в композиції (окремі епізоди виписані дуже детально, якісь означені одним штрихом, інші взагалі не висвітлені), і в судженнях автора, подекуди вельми суб’єктивних 42.

У поемі “Щастя сім’ї трудової” (1961), книгах “Близька далина” (1960), “Поезія не спить” (1961), що виходять з робітні Сосюри попри тяжку хворобу серця43, щасливим художнім знахідкам сусідить маса вторинних, трафаретних текстів. Виразно дає знати про себе небезпека творчого самоповторення й переспіву. З-під пера Сосюри вихоплюються цілі шереги віршів на один мотив, які нічого не додають до сказаного раніше і тільки знижують емоційну напругу попередніх поетичних одкровень. Блискучий майстер вірша, він практично не відмовляє редакціям в їх численних (переважно ювілейних і святкових) замовленнях, ідейно-тематична вбогість яких, та й сама “принагідність” писання не можуть не позначитися на художньому рівні продукції. Але загалом спогаду, повернення до молодості, характерного для лірики попередніх часів, стає менше.

На схилі літ поет ніби заново навчається цінувати швидкоплинну мить життя, її мінливу красу, прагне втолити нею свою невтоленну душу. Він і справді “розчиняється в “зеленому світі” природи, як йому гнівно докоряли теоретики соціалістичного реалізму 44 1951 р., і немає в цьому жодного відступу від високого мистецтва, а навпаки — естетична свіжість заідеологізованого поетичного дискурсу, нові етичні аспекти.

Йдеться про кардинальну етичну трансформацію стосунків людини і природи, коли на зміну підлеглості приходить взає-модоповнення і рівність, осмислена рівновага кровного зв’язку. В шемній ліриці Сосюри “цар природи” зрікається своєї вигаданої влади і визнає себе частинкою космосу. В усій повноті цю ідею мистецтво висловить пізніше — в 70-х роках, але готується і зріє вона вже в пізній ліриці Сосюри, у пафосі органічного єднання його ліричного “я” із всесвітом річок, зоряних небес і п’янких трав. Коли чи не вся поезія виспівувала гімни промисловим гігантам і синхрофазотронам, Сосюра “наївно” нагадував про те, що щастя — не в перемозі над природою, а в гармонії з нею. В цьому пафосі — досі не прочитана філософська сторінка пізньої творчості Сосюри, поета, котрий мав розумне, майбутньому відкрите серце:

Віє свіжістю лугу й ріки у вікно. Аромати квіток...

Засвітились на небі зірки.

Не злічити мені тих зірок.

Полюбив я цей спокій ночей...

Виткнув місяць з-за хмари свій ніж...

І зорять міріади очей в мою душу, розкриту