Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
Ми на роботу йдем.
Мій брате Вересню, з блакитними очима, під усміхом твоїм жевріє серця бій...
І рим моїх палких обсипана шипшина — хвала тобі!
А вулиця тремтить різноголосим кроком під гуркотом колес.
Мов дметься догори обчовгана дорога, і мерехтять багнетні леза...
1921
Граційно руку подала
і пішла.
Засиніли межі
в туманах...
З вітром донеслось: “Прощай!” —
Грай, моя сурмо, грай!
А за лісом коні ждуть...
Не б’ють копита по сухих дорогах, і не спадає за сотнями пил...
Ми — повстанці на Бога — пелюстками зор на дуби...
Хай застигло на мить
наше огненне чекання, —
лиш тремтить цуцика обмерзле скавучання... Дужче вибухне останній бій!..
Не б’ють копита по сухих дорогах, і не спадає за сотнями пил...
1921
Рипнула дверима осінь, з пилом закрутився жовтий лист, а за ним простягся по дорозі передсмертний листопаду блиск.
І тремтяче перекотиполе притуляється до ніг благанно, мов шепоче:
“Як же рано... як же умирати рано!..”
1 котиться геть, таке безпорадне і голе... Неба прозорі очі затулило віями-хмаринами.
Вітер щоки цілує, лоскоче, поросям верещить між колінами...
І навколо так холодно, холодно, наче в жилах вся кров замерзла!
Серце моє, піснею проколоте, вже не буде нам тепло й весело.
Розстилає вечір рядна, глек зорі червоноточить...
Моя пісня — неоглядна, а душа — печерний хлопчик.
1921
[СНІГ]
М. Хвильовому
І
Сніг...
Перед очима за лицями лиця — вулиця
метушиться...
Мов у сні,
падає сніг...
Мої думи заклопотаними горобцями —
за сніжинками, за летючими... Ех, їдять його мухи з комарами!..
А як же це тепер дома,
коли там голодні й босі?..
Ще ж нічого, як була осінь, а як зима!?.
І знову будуть цокотіти колеса, і потяг буде бігти, бігти...
Вибіжать назустріч батькові діти, — і невже ж я буду співати про золоту березу!? —
Ні!
Я піснями прострелю синьоокі хмари, візьму своє покинуте кайло і піду на Скальковське 1 чорне золото рубати, там знайду собі пару і буду з нею на кліті кататися аж на “два удари”2...
Стережіться ж, розхристані хмари!..
її
Татарин в постолах... нема продольні
краю...
і сухо кайло б’є блискучий антрацит...
Що буде через мить — ніхто про те не
знає...
Цить, моя пісне, цить!..
Вагончик забуривсь... як важко
піднімати!..
1 навіть матюки тут тільки звук пустий...
А дома на печі — худа, голодна мати, й здихає за селом наш тихий кінь гнідий...
А батька вже давно в забої придавило...
Ще тепла била в ніс його пахуча кров, коли мені прийшлось змінять на кайло шило й за похорон продать останнєє добро.
Вагончик забуривсь... як важко піднімати!..
І навіть матюки тут тільки звук пустий...
А дома на печі — худа, голодна мати, й здихає за селом наш тихий кінь гнідий...
Мамо!..
Уже Радянська влада, — витри сльози.
Вже не буде Гулька3 пасти панські кози і не покличе німців знову
на Вкраїну Центральна Рада, — бо у нас на багнетах світові червоні
грози!..
IV
Сніг...
Перед очима за лицями лиця — вулиця метушиться...
Мов у сні,
падає сніг...
Мої думи заклопотаними горобцями — за сніжинками, за летючими...
Ех, їдять його мухи з комарами!..
1921
* * *
На Захід, на Захід, на Захід!..
Заломила руки зоря.
Виють собаки не зря...
Електричним поривом, подихом гроз до бою, до бою на Захід...
Перестав вовтузитись і плакать на снігу розстріляний мороз...
Котяться хвилі широко — хвилі-мовчанки до ніг...
Місяцю куля влучила в око, — ніч.
Але я не впаду до колін і ніколи не буду спати.
На устах запеклася піна — моя кривава мати...
І сичить під ногами вітер...
Мов до серця чимсь припекло, мов голосять, жаліються діти за селом...
Електричним поривом, подихом гроз до бою, до бою на Захід!..
Перестав вовтузитись і плакать на снігу розстріляний мороз...
1921
Із збірки “Осінні зорі” (1924)
Хто розуміє цей жах, коли душа така одинока?..
Коли хочеться кривавими пальцями схопити за горлянку небо
і видерти йому останнє око — Сонце...
Хто розуміє цей жах, коли душа така одинока?..
Моє серце — Благбаз 1 в часи військового комунізму, коли далі були такі пахучі, такі червоні...
А тепер всі в крові, і душа, і долоні, — і пропадають мої огні за муром...
О, моя далека Революціє!..
Одгукнись на мої крики лунко!
Скоро буде вечір
і в тихій кімнаті зазгучать, заридають
солов’ї поцілунків.
Скоро
буде
вечір.
Коли буде знати про Перекоп кожна дитина, і зацвітуть електричними зорями і земля, і небо, коли темп життя так зміниться, що будуть віки за одну хвилину, — тоді прийде кінець непу...
О, моя червінькова Україно!..
Коли кожному дурневі стане ясно, що таке пролетарська культура, і будуть легендами і сучасні події, і сучасна
людина,
тоді згадають і про Володимира Сосюру, о, моя червінькова Україно!..
А зараз:
моє серце — Благбаз в часи військового
комунізму, коли далі були такі пахучі, такі червоні... Простягаю в простори криваві долоні, де пропадають мої огні за муром...
Листопад, 1922
НА СНІГУ
І
Де сирени і вітер, де тонко залізо скиглить
і кигоче,
там, де сполохи сині,
мов вечірні коханої тихої очі, на землі розплелись і розбіглись блискучії
довгії смуги...
Чи побачу тебе я удруге?..
Обернулась зорею тополя і хитається п’яно і струнко.
Твої ноги гарячі і голі
іще чують вуста... На обличчі осінні
цілунки...
Ой, біжіть од землі у простори, тікайте
далеко, далеко, панелі, поміж зор простягайтеся лунко...
Чи й на Марсі такі ж менестрелі?..
Чи й на Марсі такі ж поцілунки?..
Де сирени і вітер, де тонко залізо скиглить
і кигоче,
там, де сполохи сині,
мов вечірні коханої тихої очі, на землі розплелись і розбіглись блискучії
довгії смуги... Чи побачу тебе я удруге?..
її
І ходжу я стрункий і тривожний, все шукаю її в тумані, що з дитинства шахтьорськую рожу приколола до серця мені...
Де шумлять од землі метеори, й тільки вітер за ними жене, в неосяжні безумні простори хай земля і мене зашпурне...
Й полечу я стрункий і тривожний, — може, там відшукаю її, що з дитинства шахтьорськую рожу приколола до серця мені...
III
За рікою солодкий пасльон, в заводському смітті дітвора...
З меленіту бальони, бальони, бальони, і на станції п’яне: “Ура!”
Промайнули козацькі лампаси, невблаганне із
