Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

“Герою Перекопа от Реввоенсовета

М-й армии”.

її

Це було в далекій невідомій країні, такій невідомій, як моя поема.

Я не знаю, що буду писати далі, як не знаю,

хто заронив мені в жили отой тривожний рух

солодких атомів гемоглобіну...

як не знаю,

чого то блукають на панелі тіні

дротові

в ритмічнім хитанні, в безжурнім хитанні...

Це було в далекій невідомій країні, такій невідомій, як моя поема.

III

Я прийшов на станцію “Революція”, коли ударив другий дзвінок.

Дівчина з очима газелі спитала:

“Ваш партквиток?” —

“279305”. -“Вагон передостанній”.

Дим...

Дим...

Дим...

IV

Київ в руках повстанців, а небо — на бурі, а небо — на грози...

“Якого полку?..” —

“7-го советского”

Тра-та-т... тах...

А небо — на бурі... а небо — на грози...

V

Ой, морозе, морозе!

Який же ти геніальний художник.

Коли дивишся на шибки, розмальовані тобою, то здається,

що блукаєш ти десь у Криму по провулках татарських аулів...

Або читаєш поему:

“Наль і Дамаянті”...

Ох, морозе, морозе!..

А трамваї на стіни будинків, на панелі й на

рейки кидають

килими сині й прозорі...

Це я ходжу по місту з одрізаною головою і на руках у мене б’ються і дзвенять одинокі

жилки,

а може, вулиці майбутнього міста...

Чи чуєте мене, поети селянські?

На холодних станціях республіки

в вікна заглядають явори,

і мчаться, мчаться ешелони — в холодне око

зорі...

А трамваї на стіни будинків, на панелі й на

рейки кидають

килими сині й прозорі...

Це я ходжу по місту з одрізаною головою... Неп.

1922

Із збірки “Місто” (1924)

...А сосни гудуть, гудуть...

Чого так сосни гудуть?.. Хуртовина... вітри...

Ох ви, сосни мої, азіятський край!..

М. ХВИЛЬОВИЙ

НАЛЬОТЧИЦЯ

{Поема)

І

Біля конторки хлопці п’яні, вгорі вагончики біжать; і труби в синім океані...

Туди летить моя душа.

Колись на станції з огнями шумів залюднений перон, і чорним привидом між нами ходив в медалях “фараон”...

А ніччю плакали шахтьори, лилась горілка і пісні...

Мовчала тьма, мовчали гори, і — в небі золоті огні.

II

Родилось з синіми очима, волосся чорне, — і кричить...

Востаннє ойкнула: — Юхиме!.. — і вмерла мати на печі.

1 годувала з жалю Ганна, у неї теж синок малий.

Біжать вагончики в тумані, і хтось цигарку запалив.

Юхима вдарило в забої — лежав в труні без голови.

А десь цвіло зелене поле, і плакав похоронний дзвін.

III

Хтось по-французьки влучно цвенькав, коляски, бонни і ляльки, — а на базар дівча маненьке ходило красти житняки.

Воно смугляве, синьооке, почує: — ївго! — і біжить.

А світ далекий, світ широкий, і хочеш, — як і люди, жить.

Ідуть корови чередою, і тепло пахне молоком.

Надмірна праця, дим огидний, а сині пальчики тремтять.

Отак її життя невидне йшло од гудка і до гудка.

IV

Але нарешті вечорниці, там голос ївги — той дзвінок.

А в небі хмари, ніби птиці, і зорі дивляться в вікно.

Прийшов з Матровського, веселий, і з ним осталась ночувать.

А вітер щось у стрісі меле, й важніє тепло голова...

І баче над собою очі, такі солодкі та ясні...

А вітер меле і ґерґоче, дзвенить і плаче у вікні.

Огонь і мука між ногами...

— Коли кохаєш, так мовчи.

О, не забуть їй вітру гами і кашлю Ганни на печі...

Кімната пильна і порожня, в кутку з помиями відро.

А мислі темні і тривожні, як на спідниці перша кров...

V

Од мелініту жовті руки, з другим побачення в кіно.

А серце з перебоєм стука, бо перший розлюбив давно.

У цього макова хустина, він дома пан свого добра. Водив на вистави й картини і за насіння в клуні брав...

VI

На фронт попала випадково — проспала станцію свою.

Кресали, цокали підкови, і от вона уже в бою.

Ідуть жіночі батальйони, а німці із землі огнем...

І ївга серед них холоне, залізний вітер їх жене...

І першу лінію одбили, ідуть на другу. Але крик:

— Нас обійшли!.. — і впала ївга, блиснув в лице німецький штик.

Еіп МасІсЬеп?!..’ — і багнет додолу... А очі теплі і ясні...

Огненне розімкнулось коло, і потекли незнані дні.

Котилась армія, мов хвилі, а хтось кричав: — Назад, назад!

І знов поля і шахти милі, заводи й мітингів гроза...

І з того дня, о сон-лелеко! пройшли тривога й кров без дна...

В безодню синю і далеку четверта падала весна.

' Еіп МасІсЬеп — дівчина (нім.).

84

Струнка, смуглява, синьоока, ще й зірка грає на чолі.

Вже одгуло під Перекопом, і ївга знову на селі.

VII

А потім місто і панелі, і непу в серце гострий ніж...

Це ж ти в обідраній шинелі на розі, вся в сльозах, стоїш...

Я бачив ївгу знов і знову, там матюки і плеск вина... Наган і гетри малинові, — тепер... нальотчиця вона.

VIII

Сашко не раз її “на дєло” у тьму на непманів водив.

А десь цвіли червоні села й густішав од заводів дим...

Хотілось вдарить, щоб вітрини дзвеніли знову, як шаблі, аби упали на коліна і жевжики, і куркулі.

І кожний вечір томні панни, прислуги, бонни і ляльки, — а руки клоняться, мов п’яні, і в голові туман важкий...

І тільки темна ніч настане, почує хтось: — Дайош пальто! А в небі зорі, ніби рани, і кличе, як колись, гудок...

О ївго, ївго, ночі краля, мій малиновий, ніжний цвіт, десь у холодному підвалі зложити голову тобі.

А ївга, ніби вітер маю, то жінка, то стрункий козак... 1 не застане, не злапає її міліція ніяк.

їх

В лице тютюн і очі—ями: такий розхристаний Сашко її з похабними піснями навчає танцювать танго.

1923

Темні заплакані вулиці.

Іноді крикне авто.

Місяць над мурами щулиться... Дощ.

Мимо пройшла, подивилася, гостро в обличчя: — Ходім.

Хто це на місяці вила взяв, кров на лиці молодім?..

Кличе смуглява нальотчиця, і малиновий платок тепло на вітрі полощеться... Постріли... кроки... гудок...

Піде. А руки заломлені.

Я ж нахилюсь до вікна.

Очі в останньому пломені... в зуби — холодний наган.

Темні заплакані вулиці.

Іноді крикне авто.

Місяць над мурами щулиться... Дощ.

Харків, р. 1923

Рвав восени я шипшину, карії очі любив.

Вечір упав на коліна, руки простяг золоті...

Шахти, цегельні, заводи, хлопці на зміну — вночі... місяць у полі бродить в трави лице вмочив.

Пальці тоненькі,