Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
А думка все летить, немов на острів Яву, і гострить об граніт свої пісні-мечі.
Кавказе дальній мій! Твої багряні груди так близько зором п’ю і чую дзвони хвиль. Смуглява дітвора. Поважно йдуть верблюди, й доносять голоси дзвіночки біля ший.
Там високо сніги, і в огневій синяві задумались орли, а тут цвіте мигдаль...
Руїна давня ось, і голосом гугнявим співає муедзин, мов молиться на даль.
Задуманий аул, немов гніздо орлине в зеленій вишині під золотим серпом, мов хто на схід лицем побожно на коліна упав і нахиливсь аж до землі чолом.
Я знову, знову там, де міста силуети вирізьбились на тлі вечірньої зорі, де холодом блистять салдацькії багнети і розкидає хтось на небі янтарі.
І в пам’яті вокзал, де люди сонним роєм хвилюються й шумлять, мов море в далині, співає щось сумне татарка під чадрою, й од того вся вона така близька мені.
Мов на екрані, там із криги гобелени, і в тумані встають Мінгрелії1 лани, — то на вікні мороз, і аромат вербени здається не таким солодким і міцним.
Кавказе дальній мій! Ти знов в моїй уяві. Так близько гори м’ні, і мріє далечінь...
А думка все летить, немов на острів Яву, і гострить об граніт свої пісні-мечі.
1923
* * *
Осінній вітер з Туркестану.
У тебе зірка над чолом і очі од кохання в’януть...
Я цілував твою шинелю й обмотки, білі од води...
А вітер, п’яний і веселий, шпурляв в лице нам пил і дим...
Осінній вітер з Туркестану.
У тебе зірка над чолом і очі од кохання в’януть.
1923
Од трамваїв синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги.
Хто прийшов із геніальним хистом і зробив це розчерком руки?..
Хто чорнявим електричним дротом синій килим неба пронизав, що пливе в далеку Третю Роту і сумний вертається назад.
Місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої.
Це ж мені заковано стогнати у його засніженій груді...
Це ж мені дитиною малою заглядать у чорні казани і об мури битись головою, розбивать печаль мою об них.
Ой, у парку снігові намети, там проводять ночі пацани.
Тільки вітер знає їх секрети, тільки вітер і холодні сни...
Я не знаю, хто кого морочить, але я б нагана знову взяв і стріляв би в кожні жирні очі, в кожну шляпку і в манто стріляв...
Але ні. їх другим треба взяти.
І синіє невблаганно сніг...
Місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої.
Одлетіла луна, дальній крок занімів.
Я одна, я одна серед чорних полів.
Чорне небо вгорі, чорні далі кругом. Близько хата, мов гриб, я до неї — бігом.
Під копитом коня сніг дзвенить, як огонь. Варить ненька моя золотий самогон.
Сяду я та й нап’юсь, буду спомини звать, буду юність мою я слізьми виливать.
За вікном, на снігу, замітає сліди.
Десь кричить: гу-гу-гу-у!.. і по рейках летить;
виглядає шолом, і шаблюка дзвенить.
На снігу, за вікном, замітає сліди.
[1923]
МИНУЛЕ
Летить огонь, свистить огонь: тюгу-тюгу-тюгу!..
І броньовик через нього, подібний утюгу.
Матроси в куртках шкіряних там з-за борта глядять.
І кулемети коло них, і ти, любов моя.
Маненька і струнка нога і золото очей, блистить за поясом наган, бінокль через плече.
Мене звеліла розстрілять, — я — білий офіцер.
Куточків губ не цілувать, не цілувать тепер.
Летить огонь, свистить огонь: тюгу-тюгу-тюгу!..
1 броньовик через нього, подібний утюгу.
[1923]
Не зустрінусь у полі я з вечором, не нарву я шипшини Донбасу, я зорі на смуглявії плечі на стерні не дивився ше й разу.
Простягаю до неї руки, золоті цілую сандалії, кам’янію над глумом і брудом і молюсь на заковані далі.
Шелестіли, хиталися віти на янтарному теплому фоні...
Це минуле... мов зоряне сито, мов комар золотий на долоні.
Я ходжу в європейськім убранні, як і завжди, такий ніяковий.
Але тепло дзвенять од кохання мої жили солодкою кров’ю...
Але серце у мене козаче, — і нагадує кожна корова те село, де я перше побачив горобця і зорю малинову.
І тоді піднімаються брови, руки тягнуться в небо до болю... Тільки жалко, що кожна корова жестяна і висить наді мною...
А над містом не хмари, не вата, а над містом задимлені ранки...
І так тепло мені відчувати, що дружина у мене — селянка.
1923
* * *
В синє вікно виглядаю.
В небі акації шум...
Тільки і сам я не знаю, чому один я сиджу.
Тільки і сам я не знаю, чому на фоні яснім твій силует не буває рідним і милим мені.
Темні, здивовані очі і малинові слова...
Щоки гарячі лоскоче темна холодна трава.
Тільки на хмари, на небо виллю і жаль, і жагу... Більше не тягнуть до себе темні метелики губ.
В місяці, в вітрі, у дзвоні і в ароматі алей місто в залізні долоні кличе і тягне мене...
Що ж. Не любив я нікого. Може, здавалось мені, що розігнались дороги в очі твої золоті...
Знаю, для мене хвилина — ціле для тебе життя.
Місяць крізь віти ялини руки до мене простяг...
1923
* * *
Коли місяць на цвинтарі бродить, так убого і тепло мені...
І думок золоті хороводи знов встають, невимовно ясні...
І тоді я крізь листя, крізь віти за світами далекими мчу — комашинкою в небі дзвеніти, по-інакшому землю почуть...
І здається: такий я маленький божевільно кружусь унизу...
Але серце непевно теленькне, — і на цвинтарі знов я сиджу.
Тільки трохи ніяково й дивно, що на місці хрести, дерева; й на граніті дзвенять переливно золоті од проміння слова...
В моїх дум золоті хороводи закував я і муки, і гнів.
Тільки місяць на цвинтарі бродить, виглядає з-за ґрат і вінків...
1923
Може, ми й не друзі?.. На твоє: “Прощай...” нахилився в тузі, облітає гай —
синій, синій, синій... Тінь... день... сум...
Це листи осінні на твою красу.
Де летить широко в небо димний жах, там біжать дороги, вулиці біжать...
Вулиці горбаті, на стіні плакат, а на тім плакаті чорная рука.
Ну, а під рукою літери, як кров, не дають покою, кличуть знов і знов...
Одірву я руки, губи одірву, — тільки серце стуком падає в траву...
Може, ми й не друзі?.. На твоє: “Прощай...” нахилився в тузі, облітає гай —
синій, синій, синій... Тінь...
