Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Моя ж душа уже в ночі вся. Далекі дні, щасливі дні, коли в Артьомівці1 я вчився. Червонця шапка на мені і траур куртки шкіряної. Далекі дні, щасливі дні, про вас я думаю з журбою.

О, скільки дум, пісень-огнів! Життя як море — по коліна.

І там я дівчину зустрів, вона тепер — моя дружина.

Її люблю, немов весну, мов золотий далекий південь. Продав я куртку шкіряну, червонця шапку загубив десь.

А небо синє і ясне...

І вже не чуть: “Якого полку?” Дружина кинула мене, вона уже не комсомолка.

Як серце б’є! Чи біль, чи бред... Чи ця журба лиш од утоми... Нехай відомий я поет, але собі я невідомий.

Співають птиці в глибині, вона така спокійна, синя!

І плакать хочеться мені, немов ображеній дитині.

1925

ЯК ПРОХОДЖУ Я МИМО

Як проходжу я мимо заводу, чомусь сумно і тоскно стає.

Все здається, що сонце заходить і обличчя цілує моє.

Вже забув я залізні дороги, де од молота гулом жене.

1 тепер, я не знаю для чого, одірвали од тебе мене.

Одірвали, до міста послали, проморили у лазні жахній.

Ой ви хмар недосяжні овали, вже назад не вернутись мені.

Не вернути і мертвого брата милий час одшумів, одсіяв...

Як ходив на Дінець я купатись і з рогатки собак поціляв.

Знов я хлопчик... і в лавку до Зоза 2 по дорозі біжу босяка...

Йде Марина 3... О ранки, о сльози,

о любов під крилом вітряка.

Знову погляди, рухи і лиця... На руках я кохану несу...

І хитаються п’яно кислиці, і криниці шумлять унизу...

Днів моїх пролетіло немало. Тільки сниться далеке село... Ті кислиці давно вже зів’яли, ті криниці піском занесло...

Наче сонце за лісом заходить, стеле путь на Дінці золоту...

0 задимлені труби заводу

1 смуглявий юнак на мосту.

Я блукаю і марю. А гони, як весною — мутні ручаї.

Як забуть таращанців загони і зелені обмотки мої...

Багряніло життя, ніби хмари в вишині над туманами трав... Я про чоботи хромові марив, самогоном журбу заливав.

А тепер я поет... і не знаю, де мета і чого я хотів.

Я і чоботи хромові маю, та наївність свою загубив.

Де ж ти мій ніяковий Володю з золотими очима, як став... що колись працював на заводі і в траві Жюля Берна читав.

Я блукаю сумний і нечулий, по-осінньому віти хита.

Все минуло, як молота гули, як шипшина моя золота.

Тротуарами осінь блукає, і подібний до осені я.

Одсіяли зірниці над гаєм, так і день мій колись одсія.

На життя я дивлюся неначе крізь якусь зачаровану муть... І за мною ніхто не заплаче, як на цвинтар мене понесуть.

Як на зламаних крилах Ікара, в вишину не здіймусь уже я.

О мої золоті тротуари,

о загублена юність моя!

[7925]

Моє сяйво погасло навіки, одцвіли всі хвилини і дні.

Скоро, скоро під регіт і крики догорю я на власнім огні. Тишина. Ні зітхання, ні руху.

Не залить мені муки вином.

Тільки ворон погрозливо й глухо закричав за холодним вікном.

Од очей, мов огонь, простяглося моє горе в пустелю німу.

Золоте і пахуче волосся я в долоні уже не візьму.

Я — мов сон. 1 навколо нікого.

Ні обличчя, ні крику із тьми. Тільки місяць осріблені роги показав із-за муру на мить. Подививсь і розтаяв туманно, нагадав про далеке село.

І проміння на дуло нагана, як вино золоте, потекло.

Я пригадую ніч розставання.

Це було за огнями села.

Ти дивилась на мене востаннє, одірватись ніяк не могла..

Темний вітер сміявся над нами, нахилялися віти німі.

Ти плече м’ні змочила сльозами і з риданням пропала у тьмі. Тишина, і навколо — нікого.

Ні дихання, ні руху не чуть.

Наче вийшов я сам на дорогу і не знаю, куди повернуть.

Пригадав я під зоряним небом безпощадної пристрасті яд...

Я б давно повернувся до тебе, та не можу вернутись назад.

Од очей, як огонь, моє горе — уявляю твій образ крізь дим.

Не дивися на мене з докором; я не винний, кохана, ні в чім.

В моїм серці печаль і знемога все життя обернули на муть.

Ти до мене любила другого, і не в силах цього я забуть. Тишина. Ні дихання, ні руху.

Не залить мені муки вином.

Знову ворон призивно і глухо закричав за холодним вікном.

Ну, прощай, моя Нальо, я п’яний. Я іду у далекі краї.

Поцілунок останній нагана нагадає про губи твої.

[1926]

Лан і луни.. Сум і синь. До комуни наша тінь.

Нахилили віти клени, листя блимає в огні.

Ніжній пам’яті Верлена я складаю ці пісні.

Тінь, даль льоні — ЛЬОНЬ.

Шум заль і долонь.

Панни, танки у Версалі, і рубіни, і коралі... а під мурами Лашез, блиск останній лез...

День простяг криваві пальці залпами одгув.

Ой, і я ж колись версальцем для робочих був!

Пролетіло днів немало...

Дні мої руді.

Чом мене не розстріляли у Чека тоді?.. 1

Ой, росте комуна мила прямо до небес.

А мені судилось розстрілять себе.

Ой, рости, рости до неба!

Не здригне моя рука.

Буде “я” моє для себе за колегію Чека.

Он біжить смуглявий хлопчик. І завод сія...

На окраїні робочій народився я.

Ох, якби та повернули днів моїх потік: знав би я — і од Петлюри в перший день утік.

Серце тоне в туги коло, не спливе ніяк, бо не вернеться ніколи молодість моя.

От тому, що йшов робочим на робочий клас, голова моя на клоччя розлетиться враз.

Лан і рани.

Сум і ЛЬОНЬ.

Од нагана в рот — огонь.

Лане милий,

ЛЬОНЬ і люнь, одлетіла моя юнь.

[1926

* * *

Я на рани — груди кожну хвилю й час...

Ніжні, рідні люди, як же мало вас!

Мало чи багато, я й не знаю сам.

Тільки вам я радо все життя віддам.

Ой шляхи-тумани, на труні труна.

Кажуть, що я п’яний, я ж не п’ю вина.

Може, всі ми п’яні,

о багрянь моя! Навіть і в коханні не забудусь я. Вмерла, мов на карі, юні далина: сині, чорні, карі випили до дна.

Впасти б на коліна, й під глузливий