Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Не зведе очей своїх тривожних, і думки з моїми в даль летять.

“Ну, скажи, невже тепер не можна говорить інтимно про життя?”

Ми йдемо. Я думаю: “Востаннє...”

Все мовчить, і слухає, й цвіте.

О любов, о зоряне мовчання,

0 руки тремтіння молоде!

II

Я сьогодні сказав про дружину

1 про сина дівчині сказав.

Плакав вітер, і айстри осінні нахилялись до зляканих трав.

Там, на заході, хмарні овали, небокрай помарнів і поблід.

Ти нічого мені не сказала, тільки довго дивилась услід.

З того часу я сонний неначе.

Груди болем нестерпно стиска, як зажурену дівчину бачу на посту біля дому ЦК.

Стій, кохана... Така наша доля. Серце тихим привітом цвіте...

Я пригадую вітер у полі і волосся твоє золоте...

Наче сонце пронизує груди, і у жилах не кров, а вино...

Я ніколи тебе не забуду, хоч у мене дружина й синок.

[1925

Я піду на вулиці, де прудко мчать авто і тане білий дим, де гуляють п’яні проститутки й закликають голосом хрипким.

Скільки лиць, одеж, очей і рухів!

У очах мереживо цвіте...

Хтось здійняв до неба жовті руки й проклинає місто золоте...

Заливає юрбами панелі, я між них незнаний і чужий...

О реклам огненні каруселі,

0 життя зрадливий буревій!

Янтаріє листя на каштані, одбива проміння ліхтаря.

Ех, якби мелодії повстання, ех, якби троянди Октября!

Журавлів вгорі прощальні зграї, — тільки їм дивитись на ріллю.

Місто, місто, я тебе не знаю

1 за це ненавиджу й люблю.

[1927]

* * *

В ліхтаревім морі йдуть байдужі люди, і людина кожна — невідомий світ.

Я між них блукаю, все шукаю чуда, все чекаю щастя уже стільки літ...

Де?.. В краю якому?.. В кого запитати?.. О, моїх поезій золоті рядки!..

Синіми очима дивляться дівчата — вечора міського зганьблені квітки...

Синіми очима дивляться дівчата, і душа синіє, наче місяць той...

Що мені робити, вечоре проклятий?..

Ой!..

Суме, мій ти суме, де тебе подіти?..

З каменем на шиї де й коли втопить?.. Розгубились думи — безпритульні діти... В золоті блакить.

Дивляться дівчата: чорні, карі, сині...

1 у кожнім зорі невідомий зміст...

Падає на руки ліхтарів проміння, як осінній лист.

Поспішають люди, поспішають речі, хто спізнився трохи — на панелі гинь. На машину-місто задивився вечір, туманіє синь.

Синь уже темніє... Ніч іде нечутно...

Та для міста ночі наче і нема.

В мене на кашкеті зірка п’ятикутня, а на серці — тьма.

І коли світанку зарясніють рожі, трохи спинить місто свій шалений біг... Лиш дівчата ходять, кличуть перехожих і зникають з ними в вулицях вузьких. [1927

Небо хмарне, вогке, наче з вати, у дощовій завісі село...

Як бадьоро мені заспівати, щоб це щиро було?..

Так обридли заплакані рими, гей ви, гони, гаї!..

Щоб пісні мої стали новими, як налагодить струни мої?..

Сонні верби... привітна розмова... Синій місяць у дзеркалі вод...

Там гудки заливаються знову і лунає завод.

На знайомую стежку до тину я не гляну тепер і на мить...

Там під вітром печальна шипшина про минуле на сонці шумить...

Хай шумить... я вже суму не хочу. Кинув серце я нашій меті.

В мене карі, задумані очі і зіниці у них золоті.

В полі вітер регоче і лине. Більше, пісне моя, не ридай. Україно моя, Україно, революції зоряний край!

[1927Ц

Сніжинки летять на землю холодну...

Біла безмежна гать.

Володю!..

Небо зимове смутне і вчора, й сьогодні.

Хто це покликав мене із безодні?

Боле, о боле мій!..

Плаче вітер так дзвінко.

Чий це образ ясний крізь сніжинки?..

В минулім мене нема, для минулого я не проснувся. Хто це руки лама в завірюсі?..

В мареві білім блакить, лине воно безкрає...

Хто це плаче за мною, біжить, у снігу потопає?..

Не бентежать спомини дум, минуле — забута жінка.

Я вперед поспішаю, іду крізь сніжинки.

[1927

УКРАЇНО МОЯ

Мого суму останні огні потонули уже в далині.

Це лиш сон, це лиш згадка одна. Україно, моя сторона!

Україно, моя сторона, краю мій і сподівань, і мрій! Вже давно одгриміла війна на твоїй стороні золотій.

Це тобі моя пісня і гнів, і ридання, і розпач, і сміх...

Як люблю я твоїх юнаків і дівчат чорнобривих твоїх!

Моє серце і слово на “лю”... Ще я пісню складу не одну... Як ненавиджу я, як люблю Україну, мою сторону.

Я ненавиджу, нене, тебе, що над нами ще висне імла, що від кволого “цоб” і “цабе” недалеко ще ти одійшла.

Ах, я хочу незнаних шляхів, щоб твої кароокі сини обернули у крицю свій спів після років безумних війни.

Як не хочу я давньої мли, і бажання моє, як багнет, щоб усі ми залізні були, з золотими очима — вперед!

А люблю я тебе, ох, люблю! За пориви, за муки твої, що не марно за сонце бої заливали всю душу твою...

Кожний крок одвоюєм у тьми, в новій формі вирує війна... Будем, будем залізними ми, кинем зір на світи не з вікна... Україно, моя сторона!.. [1927-1928]

Із книжки “Поезії” (1930)

САД

В огні нестримної навали Рубали, різали наш сад...

А ми дивилися назад І за минулим сумували...

Руками власними тюрму Творили ми собі одвічну...

О, будьте прокляті, — кому Назад повернуто обличчя!

Брати нас брали на штики,

За слово, правдою повите...

Ви ж розумієте!?. Віки Не знали ми, чиї ми діти!..

Хтось застромив у серце шило, В чеканні марному весни...

В саду розкішному лишились Одні пеньки та бур’яни.

Кати на струни наші жили Тягли із рук, як сон, блідих...

І з нас співців собі купили, Щоб грали їм на струнах тих.

Ми йшли кривавими стежками, Нам тільки снився волі згук.

І похоронно над полями Кричав і плакав чорний крук...

Він нам кричав про волі гнів,

Щоб ми повстали, захотіли!..

Й кривавий дзюб об струни-жили В безкраїм розпачі точив...

Коли ж приходили раби Володарям на струнах грати,

Серця не тисло від журби

І не обурювали ґрати...

А струни плакали... Не в бій, — Вони нас кликали в утому...

Та от — прийшов співець новий

І в струни вдарив по-новому.

І ми здригнули!.. Душі громом Залив музичний буревій,

Що мчав, мов рокоти ріки,

Що рвався в даль крізь піну шалу!..

І зацвіли старі пеньки,