Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Невже всю душу вже пропив я!?.

І заливається, й гука

мене товариш чорнобривий.

Іду і не дійду ніяк, аж очі з сорому — на лоба.

Хіба забути можу я, що вийшов сам із чорноробів?

Давно б себе застрелив я, давно б мої зав’яли зорі.

Та тільки те мене спиня, що не один я п’ю із горя.

Є слово ніжнеє на “лю”, та і його я вже не знаю.

Іду, хитаюсь, наче сплю, собак у скверах матюкаю.

Минули дні, пройшли бої, і погасає образ милий...

0 будні зоряні мої, нащо ви душу отруїли?

1926

В РЕСТОРАНІ

О. Ковіньці1

Кожний раз я її в ресторані зустрічаю на горе, на жах...

В неї очі підведені, п’яні

1 кармін на знайомих губах.

Я і знаю її, і не знаю...

Тільки кличе і тягне мене, де з-під шовку вбрання виглядають дорогі кружева комбіне...

З нею непман нахабний і грубий, що життя потопив у вині.

А вона крізь покусані губи щось похабне сказала мені.

Усміхнулась і глянула жутко, наче я наступив на змію...

Як похожа оця проститутка на колишню дружину мою!..

Підвелась і хитається... п’яна...

Йде до мене: “Забудь і прости...”

А в лице аромат “Льоріґана” і печальної пудри “Коті”...

Знову маєм і ласкою віє...

Ти для мене і сонце, і спів...

Хочу крикнуть: “Проклята повіє!..” а кажу: “Я забув і простив...”

Хочу крикнуть услід їй так дико:

“Я не можу без тебе... вернись!..” Та слова заглушає музика, і не буде уже, як колись.

Знаю я, ти давно на уклоні...

Ще тоді, як зі мною була, ти другим віддавала долоні і розпусту таємно пила...

Був самотній... За вікнами клени... До нагана стреміла рука...

Ти приходила пізно до мене, вся червона, противна, слизька...

Дні пливли, похоронні, як дзвони, ночі йшли, як ножі, як огні...

Раз знайшов я твої панталони, передерті, засохлі й брудні...

Грай, музико, ридай, моя рано!.. Грай, музико, ти швидше, молю.

Я забуду зрадливу кохану і з досади гітару куплю.

Плачте, очі, козацькі ви карі!..

В неї бедра і ноги “на ять”.

Хай їй чорт! Краще грать на гітарі і синочка свого споминать.

Ти жорстока, туоа і нечула, все в тобі насолода і зло.

Хоч би сина мені повернула, може б, краще без тебе було.

Де ви, ніжки, смугляві, маленькі, і до мене восторжений крик!..

Він не зна, що повією ненька і що татко його більшовик...

Синку мій, кароокий синочку, в парку більше не бігати нам.

Над любов’ю поставив я точку, чи ж поставлю її над життям!?.

О, почуй мої голос і кроки і згадай паперову зорю!..

Я горів на фронтах огнеоких, а тепер на коханні горю.

Хтось сміється в пенсне: “На коханні!?.” Ах, кохання, така ширина!..

В ньому жінка і син, і повстання, і Вкраїна, моя сторона!..

В ньому все!.. Революціє, зоре!..

Я ж людина, не криці шматок.

Маю право на власне я горе і на слово інтимне “синок”?..

Чи не маю?.. Як ні, то з такими, як оцей, що сміється в пенсні, що жиється думками чужими, не єдина дорога мені!

0 печале моя неозора

1 електрики зоряне гей,

Революції зрушим ми гори для кохання, жінок і дітей.

Ти пробач за образу, мій любий! Знаю я, ти не криці шматок.

Ти ж цілуєш закохані губи і у тебе є жінка й синок!?.

Хай сміються чужі і нечулі, треба так, наша доля така.

Ми ж зросли в Революції гулі, в тебе й мене в мозолях рука,

в нас єдині і серце, і кроки, і з колиски дорога одна!

Прийде критик якийсь пенсноокий, мою душу розкрає до дна...

Він надіне на ніс мікроскопи, телескопи на серце своє, та нічого не знайде до гробу...

Він же критик!?, мовчать не теє!?.

Ну й почне фарисейство розводить і моралі нудненькі читать...

А навколо сміються заводи і лунає молитва “на мать”.

1927

Ну чому ті хвилини кохання я не можу забути ніяк!?

Десь далеко у білім убранні моя люба, тепер не моя.

Так. Кінець. Вже назад не вертати. Я у синій кімнаті сиджу.

Мені губи фарбують дівчата, обертають мене на раджу.

Скоро-скоро піду я за грані із простреленим мертвим чолом,

а тепер по ночах в ресторані заливаю я душу вином.

Ліза, Оля, і Вєра, і Ніна, поцілунки і сльози в гаю...

Так заграй же мені, піаніно, про загублену юність мою!

0 згадки! У яснім хороводі

хто в житті вас не любить, кляне!.. Я ж забув, як колись на заводі всі Володькою звали мене.

А тепер я лечу у безодню...

Десь далеко любов і бої...

Не цілуй, неживі і холодні нафарбовані губи мої.

Ліза, Оля, і Вєра, і Ніна,

1 пісні, і ридання в гаю, годі, годі, не грай, піаніно, про загублену юність мою!

1925

СМЕРТЬ

Наді мною ні вітру, ні гаю, тільки літери чорні: “Кінець”... Уночі, коли спати лягаю, все здається, що я уже мрець.

І у мене вже ями — не очі, серце стало в тяжкій тишині...

І так довго я спати не хочу, і так жутко, так страшно мені!

Кожний день нас потроху з’їдає, в тьму уходять нові й нові.

Скоро прийде кінець, я знаю, й непокірній моїй голові.

Буде небо за містом зелене й дерева в тумані золотім, і у траурних звуках Шопена чорний прапор над гробом моїм...

Прийде дівчина блідна востаннє, що мене розлюбила давно...

Наді мною промови й ридання, а мені все одно, все одно.

Наді мною нахилиться мила, поцілує востаннє, зітхне.

Тихо гроб мій опустять в могилу і засиплють землею мене.

І розійдуться потім понуро, в колотнечі потонуть міській. Тільки буде самотня фігура на могилі ридати моїй.

Прийде вечір зажурений, синій... Лиш єдине питання в груді: чи багато дівчат на Вкраїні буде плакать за мною тоді?.. 10.11.1927

В КЛУБІ

В’януть очі і руки, і губи, в голові мов шампанського шум... На салфетках блакитного клубу я про муку свою напишу.

Там, де хвилі од вітру рябі, нахилились осики і верби...

Як хотів я там бути тепер би, щоб, Дінець, поклонитись тобі.

Там я хвилі холодні і чисті полоскав, маленький, рукою...

А тепер у великому місті замість верб провода наді мною.