Українська література » Поезія » Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Читаємо онлайн Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
class="p">Там і люди уже не такі.

Так багато пройшло, так багато... Тільки місяць, такий же щербатий, задивився на хвилі швидкі.

А на них у промінні човни, у саду резеда і левкої...

Спить усе під крилом тишини. Тільки пісня рида за рікою...

У минулім і радість, і жах...

Не піду ні до Дії, ні Налі.

Знов приснилися тіні на шалі й милі губи в солодких сльозах...

Марно казка і зве, і віта, і прощально в минулім зоріє, — вже походка у мене не та, не туди мої очі і мрії.

Знову лине туманами тьма, і так жалко, що вицвів мій ранок, що шахтьорського чуба нема й карооких дівчат загорянок...

З кожним днем інші очі ясні лиш для мене і квітнуть, і линуть... Я ж хотів, щоб любили в мені не поета, а просто людину.

Я по скверу розгублено йду, оглядаюсь на ноги жіночі...

Віє вітер в акацій меду, і зоріють закохані очі...

Срібним морем роялеві згуки розлива, ніби вечір лункий...

Я не знаю, чому мої руки так безумно цілують жінки.

Все цілують і губи, і щоки, гладять плечі і брови сумні...

“Мій поет, золотий, кароокий...” — не одна вже казала мені.

А мені так болить, так криваво...

Як хотів би я жить не таким.

Бо жінки карі очі крізь славу бачать зором сп’янілим своїм.

А коли я не був поетом, і дівчата любили мене не за лаком покриті штиблети, не за слави проміння ясне...

їв в садах я з шахтьорками сливи, цілував їхні губи міцні...

Мабуть, більше таким щасливим вже ніколи не бути мені.

А тепер я повірить не можу навіть тій, що кохає мене.

І щоночі і рву, і тривожу рвійну душу сумнівів огнем.

Ось проходять смутні, кароокі, синьоокі, веселі ідуть...

1 печальні, і ніжні їх кроки розривають і горло, і грудь...

Не одна вже ридала за мною... Скільки слів я восторжених чув!

Не одній на прощання рукою я байдуже і тоскно махнув.

Наша слава для нас, наче грижа, не для нас те закохане “лю”...

От чому я жінок ненавиджу і ні одну із них не люблю.

Я кусаю покривлені губи, але дум не спинити ніяк...

На салфетках блакитного клубу розливається мука моя.

1928

Уже не сню я про бої, про погляди імлисті.

Життя зриває дні мої, неначе вітер листя.

Ходжу і марю. Зблід і вщух.

0 дум осінні зграї!

Люблю юрби я шум і рух, у нім я потопаю.

Все усміхаюсь я огням, вони, як зорі-мрії... Здається, я чужим життям живу і пломенію.

Я у небеснім молоці, я в вітрі молодому, я — скрізь, я в дівчині оцій, я в візникові цьому.

Уже в осінньому цвіту в садах трави килими,

1 люди з портфелями йдуть все мимо, мимо, мимо...

Іде, пливе юрби змія без ліку і без краю...

Між них і дівчина моя, якої я не знаю.

0 сонце... Я в твоїм меду над мукою, над брудом. Нехай і сум, — а я іду

1 усміхаюсь людям.

1928

Кукурудза шумить пожовтіла, знов у вирій летять журавлі.

І синіє самотня могила у осінній імлі.

Ой, ключі журавині над нами, шуми смерти кругом...

І покірно махає крилами одинокий вітряк за селом.

Крізь печаль силуетів і ліній, де вирують гіганти-міста, по вечірній і тихій долині залізниця біжить золота.

Синь і синь над полями без краю, в’яне серце під осені спів.

А вночі повз села пролітають жовті вікна швидких поїздів.

Я до них простягаю долоні... Цокотить залізниці змія...

Може, там у якомусь вагоні пролітає і доля моя.

Плаче вітер за шибками тонко... Проміняв я столицю давно на проклятий огонь самогонки й хворостянки вузеньке вікно.

Йти куди, я забув і не знаю.

Вже до міста нема вороття, там контрасти мене роздирають, глушить тут однобоке життя.

Я дивлюсь у свічадо і кличу неповторної юности дні. Помарніло смугляве обличчя, карі очі зів’яли мої.

Десь гудуть телеграфові струни, в тому гуді ридання і сміх...

Був колись я бадьорим і юним, та тепер постарів і знеміг.

Там, у місті, проходять колони, підіймається пісня в блакить, і так радісно прапор червоний над будинком ВУЦВИКу горить...

Всі готові за волю до броні.

І здається у світлім чаду, в переможному громі колоннім я з восторженим зором іду.

Ні, не можу, не можу, не можу, швидше в місто від суму села. Полюбив я червоную рожу, що у грудях моїх розцвіла.

За собою дверима щосили я ударив, о зорі рясні!

Перед мене у тьмі замигтіли, засіяли станційні огні.

Умирає зажурене літо.

Так прозоро... покора і тиш...

Десь кричить паротяг, і на крик той я іду все скоріш і скоріш.

1928

НАД ДІНЦЕМ

Я стою над Дінцем у тумані яснім, і в сльозах все лице за минулим моїм.

Небо рідне й чуже над покорою хат.

Та не можу уже я вернутись назад.

Все таке, як колись, і рибалки в човнах, і осичини лист у ранкових сльозах.

Гей ти, доле моя, хоч тепер обізвись.

І здається, що я той осичини лист...

І що згадок рої, — тумани, небеса, і що сльози мої це — ранкова роса...

Лине пісня (чия?..) над горами в блакить. Чому ж доля моя тридцять років мовчить?

Що ж. Бої — так бої.

Нам не вперше страждать. Витру сльози мої, піду долю шукать.

Он сміється крізь гать долі личко ясне...

Стій, а то будеш знать, як не слухать мене!

Стій же, проклята, стій, синьоока змія!

В мене кінь степовий — буйна воля моя.

Вже не журно мені, я не хочу в труну, бо на цьому коні долю я дожену.

А щоб доля в ці дні навмання не ішла, я ремнями її прикручу до сідла.

Щоб не нила в бою, щоб сміявся їй рот, тую долю мою я візьму на завод.

А щоб добре їй знать, хто наш ворог лихий, будуть хлопці читать політграмоту їй.

1928

ВЧИТЕЛЬКА

(Поема)

І

Забута станція і школа, в снігу тини, в снігу село, таке завіяне і голе, неначе мертвого чоло.

Тополі шум і хмари сині, а там, де церква в самоті, з вікна холодного Галині лиш видно галки на хресті,

та промайнуть рипливі сани, перегукнеться дітвора, і знов пливе життя мара, одноманітна і туманна, і

Відгуки про книгу Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: