Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

її

Однієї жагучої ночі, коли зорі липневі цвіли, коли рухи повільні дівочі повні млості й бажання були,

коли тіні таємно глибокі од дерев простягались до ніг, і солодким хвилюючим током кров буяла в серцях молодих,

коли думать не хочеш про Лету, все прекрасне, у всьому везе, познайомили хлопці поета з робітницею із ХаПеЗе47.

Він сказав, що колись був робочим, що багато в них рідних є тем.

Під червоною хусткою очі засіяли привітним огнем.

Простягла, наче брату, долоні:

“Я багато вже чула про вас”.

І всміхнулися губи червоні, ніжні губи, без штучних прикрас.

Подивилась так близько в обличчя, од очей тих спинився мов час... “Знаю я, ви поет робітничий, та давно одірвались од нас.

Вам незручно?! Ховаєте очі, що колись часто снились мені?!.

Не для того ж були ви робочим, щоб тепер потопати в багні.

Хто співав: “Революція — мати”, і про “неньку” співає в цей час?!.

Я давно це хотіла сказати і нарешті побачила вас.

Ваші вірші, ранішні, хороші, нас хвилюють, за серце беруть...

Так невже зіпсували вас гроші і жінки перетнули вам путь,

що не те ви співаєте, друже, чим живуть наші соняшні дні?!.

Ви для нас не чужий, не байдужий, вас нам жалко!.. Повірте мені.

Не відходьте, мій любий поете, ми зустрілися не для образ.

Ви од мене тепер не втечете, не на те познайомили нас”.

Він на неї дививсь, як безумний, серце билось, палало лице...

Ах, покинути парк би цей шумний і ніколи не думать про це...

Полетіть би кудись, як лелека, щоб не бачить очей цих огні, тільки б слухать, як зорі далекі десь пливуть у страшній глибині...

Він пішов би од дівчини радо, щоб забути і сором, і жах.

Та була невідомая влада в цих звичайних її словах.

В них була і суворая сила, й тиха ласка, жадана до сліз, наче це не вона говорила, а всі ті, з ким він змалку ізріс...

Як прощалися, тихі очі наче звали до дальніх мет...

Тої ночі, липневої ночі, йшов не п’яний додому поет.

Вдома очі не плакали карі, не кричав, не гримів він кругом і міщанських пісень на гітарі перший раз не співав перед сном.

А на ранок сказав він дружині: “Хочу бути я іншим, і от, щоб не плакали очі ці сині, я поїду робить на завод.

Ти чекай і не думай нічого.

Як колись з фронтового вогню, я вернуся з вогню заводського у червону столицю мою”.

Вдалині димарів силуети, там Лисиче, і потяг, і дим...

Знову верби шумлять над поетом, і сіяє Дінець перед ним.

Він стоїть, і в уяві безсонно підіймаються грізні ті дні.

Тут зима пролітала Червона в безнастаннім гарматнім огні.

Тут стояли колись ешелони, і повстанці в лахматих шапках на невидані зоряні гони пробивали багнетами шлях...

З ними йшов він у гуркоті сталі на далекі розривів мечі.

Тут колись офіцерів немало розстріляли вони уночі...

Все пройшло. Одлетіли ті гули, і на всьому нового печать.

Тільки верби одні про минуле над Дінцем по-старому шумлять...

СЕРЦЕ

Солодко й тоскно, ах...

Це кохання нестримано лине.

І розлука встає, як жах.

Срібло озер України в твоїх очах, єдина!

Під нами — сніг

пломенистий, котяться гами до ніг.

Над нами — туманна блакить.

Це місто шумить і шумить,

велике

північне

місто1.

Я став за токарний

верстат 2 для того, щоб бути робочим, щоб марно не плакали очі над морем кривавим страт...

Я хочу усе зрозуміть, щоб бути, як сніг той

іскристий, що стеле під ноги блакить.

А місто шумить і шумить,

велике

північне

місто.

Обличчя в тумані чиє?

І хто з ким на соняшнім герці?

Я стримаю серце своє,

українське

розхристане

серце.

Я стану таким, як Еллан.

Це лице його рідне і добре... Проведи ж ти мене крізь туман, перший хоробрий!3

О, усмішки твоєї блакить і голос, що падає дзвінко!

Ти казав, що не можна любить Революцію й жінку.

Що не можна дивиться на бурі крізь усмішку кармінних губ...

І здригалися брови хмурі й непокірний білявий чуб.

Хай же слово, як молота льот, протинає стихії тумани.

Я до тебе прийду крізь завод, лиш не кидай мене, Еллане!

А вона стоїть і кличе:

“Ти мій, ти навіки мій!”

І на владне рум’яне обличчя впали тіні солодкі од вій.

1 хитаюся я... Два магніти: Революція і любов.

Пам’ятаю... акації... літо, коли місто взяли ми знов, коли прапор червоний під крики з виконкому зірвав отаман, і було так туманно й дико дивитись на ями ран, на обличчя розстріляних долі, на тих, що вмирати вмів.

І шуміли печально тополі над трупами впалих бійців.

Хай прийшов я до сонця крізь ночі, але біль той в мені ще не вмер.

От для того я став робочим, щоб не схибить тепер.

На чолі долоня холодна, а серце — шматок терпкий.

Там, де заграв багряні полотна,

так призивно

кричать

гудки.

Я змалку слухав їх крики, був одірваний довго від них.

Місто північне велике,

я в обіймах твоїх.

Я на тебе уже не сердитий, випав з рук непотрібний ніж.

Хоч похмуро — міцним монолітом на козацьких кістках ти стоїш.

Ось морями встають обличчя,

чорнобриві,

старі,

молоді...

І все швидше, і швидше, і швидше серце б’ється й клекоче в груді. Серце,

козацьке серце...

Не хили свого обличчя, не личить тобі тепер це.

Я зроблю тебе робітничим, моє змучене серце!

Слухай...

Он Він йде

і бере Петра за в’язи...

Його руки — грозові маси, очі — повстання день в океані облич...

Ти не чуло?

Я чув,

як майдан загримів, загув,

як Петра

поборов

Ільїч!

Пролетів романтики час,

що крізь неї ми йшли до загину

за мітичну якусь Україну,

що дурили

нею

нас.

Протинай же, думко, туман електроном у морі стихії. України старої нема, як немає старої Росії.

Із південного, із туману, у польоті в невидані дні мерехтить Україна багряна золотими крилами мені.

Наді мною вся в димі блакить, і сніг,

як сльози, чистий лягає

покірно до ніг.

А місто шумить і шумить...

Велике

північне

місто.

Ленінград, лютий, 12, 1930 р.

Пам’ятаю той вечір останній, як з тобою прощалися ми, як на нас налетіло повстання і зробило чужими людьми.

Ти ридала, зітхала без ліку, припадала до грудей моїх...

Та