Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Тільки сльози текли непомітно, щоб повстанці не бачили їх, і все снилися очі блакитні, твоє плаття, і губи, і сміх.

Пролетіли ті дні, пролетіли, як і щастя моє золоте...

І незнана, невидана сила на полях України цвіте.

Де несли ми на луни металу своє серце на вістрі ножа...

Ах, нужди ти ніколи не знала, і тому мені стала чужа.

Ти чужа цій невиданій силі, що мене захопила в полон.

Твої губи солодкі і милі не всміхнуться при громі колон. Ти мені не всміхнешся ніколи, твої очі — ненависть і жах: на твоє, на поміщицьке поле ми приїхали на тракторах. .

Ех, ви коні, залізні ви коні!

Ви примчали на слово: “Добий!” Вам чужі ці вузенькі долоні і цей стан і гнучкий, і тонкий.

Що ж ти дивишся все на дорогу, мов чекаєш на месників рать, і про наймита, про молодого, ти не хочеш уже споминать.

Замела всі дороги пороша, рать не прийде, — вона у землі. Золота ти моя і хороша, мої ручки ворожі, малі.

Ти за нами не йшла до загину, хоч і очі любила мої,

А була б ти мені за дружину, якби виросла в бідній сім’ї.

Не забуть мені вечір останній, як з тобою прощалися ми, як на нас налетіло повстання і зробило чужими людьми.

Повертався я пізно додому, снігу падала срібна імла...

І жебрачка, так страшно знайома, мені руку свою простягла.

Глянув я і завмер... А у неї підігнулися ноги... Що це?..

Чорні вії у срібнім інеї впали тінню на жовте лице.

Я не встигнув її підхопити, тільки слухав, як серце гуде.

А навколо гриміли копита, пролітало життя молоде.

Я стояв біля мертвої жінки, що її нам лишили мерці, й так покірно лягали сніжинки і не танули їй на лиці.

Потім — люди, швидка допомога, білі ноші і знову імла,

і поїхала в дальню дорогу та, що серця здолать не могла.

Одгриміли прощально копита... Тільки сніг замітає сліди...

Хто ж сказав, що не можна любити тих людей, ще не знали нужди?

Москва.

Лютий, 12, 1930

ЮНІЄ

Леліє, льоналю, леліє!..

Життя — не омана, не дим,

коли і цвіте, і юніє

над краєм щасливим моїм.

Леліє, льоналю, леліє, люлю, золотане, люлю.

Ніхто так любить не уміє, як я Україну мою.

Над нею не квіти, не мрії, електрика, радіо, дим.

Од соняшних крил Індустрії юніє над краєм моїм.

Сміється подолана доля, що нам не сміялась давно.

І віє пестливо із поля в розчинене синє вікно.

1 віє, і кличе, і тоне, як пісня, що лине здаля.

То тракторні вийшли колони в пахучі і теплі поля.

На них парубки і дівчата, на них і цвіти, і стрічки, а жовто-блакитна, проклята, Вкраїна іде до ріки,

іде і хитається... Брате!

Ой сину!.. Все ближче ріка... Хтось плаче: “Вкраїну розп’ято!..”

І трусяться шкельця й рука...

Над нею кривавеє небо повстання останньої гри.

“Не треба, тебе нам не треба”, — гримлять їй услід трактори...

Це ти: куркулі і каліки, це ти нас гнітила колись.

І дві України навіки в полях золотих розійшлись.

Одна молода і робоча, як птиця, вперед у блакить, а друга нероба — у ночі за те, що не вміла любить.

Одна молода і робоча, — їй сонце, їй праця: живи!

А в другої мозок на клоччя

і сиве волосся в крові.

Над нею і мрії, і квіти, в минулім сичі і бори.

Не треба куркульку жаліти, сміються кругом трактори.

Жаліти!?

Тортурів їй мало.

Це та, що “за правду й любов” бичовки мені не давала тоді, як по воду я йшов.

Це та, не “омріяна ненька”... Згадаю Дінець і паром, коли я, худий і маленький, трусився з великим відром...

Звичайно, мене ти “жаліла”, казала облудні слова, інакше жаліть ти не вміла,

і от ти тепер нежива.

Я трупа ударив у зуби носком...

О лінелю, льолю.

А ви догадайтеся, любі, яку я Вкраїну люблю?

5.ІУ.30

СЕРЦЕ

Там, де юність моя розцвіла, неповторна, смуглява і мила, все густіша заводів імла,

і уже не сумують могили, там, де юність моя пролетіла

і, як сон золотий, одцвіла.

Там пускали качки з окуги ми в воді, у швидкій, каламутній... Там весна... Й так пахтять береги, де тече мій Дінець незабутній крізь тумани моєї снаги...

Ой, Дінець!.. Твої хвилі масні все пливуть перед мене неначе, а на них все качки з окуги...

Тридцять два уже роки мені, а й тепер, як дитина, я плачу, як згадаю твої береги...

На папері, мов камінь, рука...

Сниться школа мені заводська,

і в піснях, над розливами трав, я про Дюжку Серьогу 1 згадав...

З ним на фронті я був... Де ж ти, ой...

Мій чудний третьоротський герой?.. Тут, як зірка, вирує Будпром 2,

і будинки ростуть за вікном,

і сезонники йдуть... їх пісні щось нагадують рідне мені...

Харків, Харків шумить за вікном, тільки ж чому сміються кругом?!

Хай сміються... Я знаю цей сміх, — сміх людини, що заздрить стихії, що, її не здолавши ніяк, розоряється, наче Коряк3, на полях України й Росії...

“Він списався... Дивіться: Дінець!?

І ридає цей йолоп смуглявий за якимись качками...

Пішов нанівець...” Філософствує критик, мов ґава.

І повторює Момот 4:

“Кінець”.

Ах, мої золоті старички!

Хоч і роки у вас неоднакі, та однакі в вас душі...

Собака,

навіть той наплював на ваш сміх, бо заслухався віршів моїх.

Песик мій... Ти піди, розкажи тим, у кого немає душі, в кого мозок твердий, як наждак,

як штиблет, що Володька — великий вкраїнський поет. Що іде він крізь заздрість, крізь глум

і крізь сміх,

як Шевченко колись, як Байрон і Франко, і на горе для критиків цих на Вкраїні всі люблять, читають його, і пісні його (сліз моїх муть) під подушку дівчата кладуть.

Що доволі його вже цькувать, хоронити завчасно, бруднить, на вуста його класти печать лиш за те, що він рветься в блакить, лиш за те, що в Комуни Едем він іде не з душею раба, що і радість йому, і журба так багато приносили тем, що родився він не холуєм...

Лиш за те, що він просто, для всіх, наче птиця, співає пісень,

на підлиз не подібний отих, що співають нещиро про день, що душа