Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
Чую, чую, кричать і гудуть, вже спішать наліпить ярличок...
Що я вам? Ворог я?.. Дурачок?
Що?! У мене нема голови!?
І в піснях тільки дим, тільки тьма!? Чернишевський, Бєлінський, де ви?
Я один, я ридаю... Дарма...
Тільки там десь упало, як дзвін: “Чернишевських, Бєлінських нема... Може, будуть...
А зараз на гак вас беруть Коваленко5 й Коряк.”
Я змагаюсь, та зняти руки не дають гаченята й гачки, що вп’ялися у серце моє...
В грудях пустка, і в скроні не б’є моя кров...
Я упав...
Десь кричать: “Ач який?!” Не підвести чола, руки...
Тільки топчуть мене каблуки.
Що ж, топчіть каблуками мене! Тільки серце не руште моє, бо воно, наче птичка, лежить у окурках, пилу і крові, тільки марить воно про блакить... Цитьте, хлопці!.. Дихання спиніть... Моє серце на бруку лежить.
Та раптово рука простяглась, і почули всі коршуни:
“Зась!”
Одійшли...
І над лезом штика підвелась благодатна рука і, за злидні, за муки, талант і бої, у розтерзані груди мої положила мені серце...
Це — так.
1 сказав, усміхнувшись, Гірчак (голос був, як донецький гудок):
“На, Володю, партійний квиток і носи, наче серце, в груді, бо багато боїв впереді”.
І забилося серце моє...
Чернишевські, Бєлінські в нас є, їх ідуть тисячі, всі в диму, як і я, до далеких Комун...
Ви спитаєте:
“Що ж за рука?”
І скажу я крізь сльози:
“ЦеКа”.
28. IV. З 0
ВЕЧІРНІ ВУЛИЦІ
Я люблю вечірні вулиці великого міста, коли юрби, як хвилі на пляжі,
на вечірньому пляжі, шарудять на панелях, стомлені ритмом, спокійним ритмом
закінченого дня. Коли серце тисне солодке передчуття
невідомого, і за кожним рогом чекаєш на чудо, заглядаєш в кожні очі, коли, наче квіти в золоті води, кожне слово падає в твою душу.
Ритми вулиць проходять крізь тебе, і наливають жили музикою міста,
нерви бринять і співають:
кожне обличчя рідне, кожен рух — твій.
Душа юрби засмоктує тебе в свої
безодні, і солодко потопати в ній. Відчувати себе часткою великого руху, часткою, що творить цей рух.
Золоті водоспади електричного світла падають на панелі,
на очі,
на руки,
сковзають на чорних спинах таксі,
на склі вітрин, заливають асфальти майданів і вулиць. Нічого зайвого, все на місці, всім керує рух.
Вулиці, як плакати.
Панують чорні й янтарні фарби,
фарби вечірнього міста.
1 здається, вся земля — місто.
Поле, мов сон, мов далека легенда, мов казка для маленьких дітей. Прекрасно почувати себе часткою міста, чудесної машини наших днів, блукати у громі й дзвоні вечірніх і радісних вулиць, дивитись на Будинок промисловості і марити про прийдешнє.
Ліхтарі, наче зорі, що спустились на землю і стали
служить людям. Зорі міста, квіти майбутнього.
Поети!
Не співайте про зорі й місяць, оспівані поетами всіх віків і народів. Наш вік електричний, наш народ — пролетаріат.
Наше небо — місто, і ліхтарі — наші зорі.
Поети!
Ідіть на вечірні вулиці міста, хай ваші нерви продовжуть телеграфні
проводи
й електрика наповнить вам жили.
Наше гасло — рух!
Урбанізуйтеся, поети!1 Годі старе барахло
видавати за нове і ходити у чужій поетичній одежі, що давно зотліла
на плечах класиків минулого. Горе й сором таким!
Бо вони подібні до акторів на сцені.
А життя — це сцена.
Актор змиває грим
і стає, як всі, а ви так і ходите загримовані, і навіть дітвора
показує на вас пальцями!
Поети!
Ви — не павичі, а творці нового життя, що творить вас!
Будьте сучасні!
Урбанізуйтеся; поети!..
30.ХІІ.28
КАМ’ЯНКА1
Невже прийшли минулі роки!?
Й, здається, за дверима знов іде і кашляє потроху Сергій Васильович Смирнов2, учитель мій...
Щасливі роки!
Вас не вернуть ніколи знов.
В саду і айстри, і жоржини, і шум дерев...
Я не один.
Покірні губи Катерини3, і за вікном гітари дзвін...
Між вітів тонкий місяць бродить, там, у липневій вишині, і з доломітного заводу австрійських бранників пісні: з глибин минулого в ці дні од них проміння простяглося, мов Васі Демського4 волосся, що пальцями, замість гребінки, розчісував він після сну, — і голос задушевно-дзвінкий і про любов, і про війну...
Між нами роки, далі й дими...
Чи він забув ту ніч лунку, як ми під вербами густими ловили раків у ставку, як ми ходили за могили збирать гербарій в дні руді, і Фіалковського5 дражнили усі ми “Плюшкіним” тоді...
Як кожний крок ми брали з бою пером, а потім і штиком...
1 от, стоять передо мною Кривсун, Альохін і Гнатко6... Товаришів веселе коло розвіяв час...
Де ви тепер?
Гнатко уже агробіолог, і в Кременній Альохін вмер.
Ну, а без краю і без дна сім’я ковтнула Кривсуна.
Ще й зараз він чудний такий, і кучерявий, і дурний, і шестипалий, і скупий, і по-старому в м’язах плаче у нього сила бугаяча.
Та сила ця, мов нежива, бо в голові йому трава.
Він не ходив на гул ідей, а тільки наплодив дітей й під шум задуманого гаю їх на плечах своїх катає.
Хапає клен їх тонкий крик, їх батько зараз лісовик.
Ця ніч, і сум, і тишина в минуле одчинили двері: і ось на білому папері ясніє образ Бурдуна.
Був гніт царський.
На кару скорі були кати і там, і тут, коли мені у коридорі сказав Бурдун про бідний люд і як зробити так, щоб він не хилитався, наче дзвін, не був таким безумно гнаним. Чорноволосий із туману в дискусій і полемік гарті встає сусіда мій по парті — далекий Даня...
З хлібом в роті він блискавично завдання рішав, неначе на поході, коли ми били навмання всіх ворогів за люд робочий в червоній хвилі повстання і попадали просто в точку.
Він, як і я, пройшов бої, ходив на дуку, на буржуя, закінчив потім Хатеі7 і зараз десь інженерує.
Там десь на станції дзвінки, йдуть запорошені дівчата.
На сонці їх санки й лопати горять, неначе лиця їх...
У них усе живе, міцне, що хвилювало так мене,
коли ми у ставку пірнали і під водою їх лякали, ну, а вони, де верби й гать, запрошували з ними спать...
Дивлюсь крізь зорі п’ятикутні, як ми “в екскурсію” на кухню з Гнатком ходили до дівчат, й Григорій Павлович8, цей “кат”, ходив по кухні
