Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

1.ХІ 1.41

Коли додому я прийду в годину радісно-побідну, я на коліна упаду і поцілую землю рідну.

Дніпро, і Лавра, і мости, веселий гомін, дзвін трамваю. По бруку рідному іти — я щастя вищого не знаю!

Сніги... Башкирія... Блакить... Як сльози, падають години.

І у лице моє шумить, ридає вітер з України.

3.XI1.41

Янтаріє вікно. Ранок, піє когут.

На шибках і квітки, і сніжини, мов незнані гаї. Моя пісня не тут.

Моя пісня — в степах України.

Тінню бродить вона між руїн, як колись, заглядає у вікна розбиті.

Чорні коси її на вітрах розплелись, карі очі сльозами залиті.

В сумі бродить вона. Серце сповнює лють. І гримить її поклик орлиний.

А над нею набої гудуть і гудуть в партизанських степах України.

12.ХІІ.41

Люблю я ключі журавлині, копитами вибитий шлях, сади на моїй Україні і зорі в її небесах.

Усе там сміється неначе — і верби, і трави самі.

0 шепіт між вітів гарячий

1 звук поцілунків у тьмі!

Там зараз — пожарів заграви, руїн і навали сліди, і дивиться місяць кривавий в потоптані катом сади.

1 сяйво хитається й лине, на ньому — печалі печать... То зорі моєї Вкраїни, забризкані кров’ю, горять.

13.XI1.41

Хай сніги, але віє весною, за заметами сонце сія.

Хіба можеш ти бути рабою, Україно безсмертна моя!

Ти не марно шляхи малинові пробивала у морі біди, щоб шуміли у сонці й любові твої щастям налиті сади.

І синів ти відважних ростила не для горя, тортур і ярма.

Од крові і од сліз ошаліла, твоїх крил не приборкає тьма.

Ні, твоє не поникне обличчя.

Чуєш, мамо: у дзвоні пісень б’ють гармати зі сходу все ближче... То іде твій сподіваний день!

16.XI1.41

Коли фіалка синім оком із трав прогляне у гаю і зійде місяць над потоком, як спів про молодість мою,

мов у розірванім тумані, що довго застив нам путі, побачу гори я кохані і Лаври бані золоті.

Побачу я, мов у пожарі, синь Володимира гори і на Шевченківськім бульварі широкошумні явори.

І тиха вулиця, що нею не раз я йшов, моя весна спахне в ранковому інеї, й шибки знайомого вікна...

Це там пісні складав я милій про синь закоханих очей.

І чорний кіт в манишці білій мене зустріне край дверей.

20.ХІ.41

Я знаю: ми знищимо зміїв, ми будемо в рідному “там”.

“На Київ, на Київ, на Київ”, — колеса дзвенітимуть нам. Обличчя зорі ясночоле засяє у очі мої, крізь вікна кружлятиме поле і в димці блакитні гаї...

Вагони у вітрі, у дзвонах, і верби на вечора тлі, і люди на шумних перонах, і щастя вгорі й на землі.

Як радісно дихають груди, вже блиснув Славута, огні...

Так буде, так буде, так буде, я вірю, я знаю, не в сні.

Мов вітер весною повіяв крізь сніг, що в обличчя нам б’є. “На Київ, на Київ, на Київ!” — все стукає серце моє.

13.XII. 41

* * *

Щастя перемоги, радість повороту на степи широкі, на лани ясні, де така барвиста райдуга п’є воду і шумують ріки в рідній стороні.

Де смугляві хлопці, юнки кароокі і дядьки спокійні в золотих брилях, де в шинелі сірій молодечим кроком вийшла моя пісня на широкий шлях.

Жайворон у небі, жита коливання, в мареві тремтливім села і сади...

Перші і несмілі промені кохання, рейки, і вагони, і копри, й мости...

Там, де рідні кожна стежка і стеблина, бродять мої думи і пісні мої...

Мамо, моя мамо, зоре-Україно, місяць над рікою, вечір, солов’ї...

Тихий дзвін гітари, в небі — теплі хмари, як воно далеко, як воно давно...

Я прийду до тебе, нене, крізь пожари, підійду і тихо стукну у вікно.

“Хто там?” — як музика, зазвучить із хати.

“Я, моя матусю!” Лине сяйва сніг...

Ти одчиниш двері, рідна і крилата, вийдеш зустрічати сина на поріг.

Будуть пахнуть квіти, сонний лист шуміти, буде пісня тануть у далі, далі...

Враз настане тиша, мов по всьому світу, тишина настане в небі й на землі.

Гляну я у рідні і щасливі очі після бур кривавих, огненних доріг...

“Ти прийшов?! Вернувся?! Синку мій, синочок!” Я заллюсь сльозами і впаду до ніг.

20.XI1.41

Із книжки “Вибрані поезії” (1944)

Дим над селами лине, там моя Україна, і зоря солов’їна убирає в квітки навіть чорні руїни, спопелілі стеблини і печальні стежини над розливом ріки.

Я люблю тебе, нене, моє щастя зелене, і тополі, і клени, й даль, що цвітом буя, твої села барвисті, юний гомін у місті, в ліхтаревім намисті, Україно моя!

Небо диха грозою, бій гримить за горою, плач пливе далиною, хлюпа кров на ріллю... Нене, ти це, з тобою тільки хмари юрбою, та тебе, ось такою, я ще дужче люблю.

Ближча гуркіт відплати, йдуть тебе визволяти твої хлопці й дівчата, і на води Дніпра перші промені впали од сердець і металу... Мамо, мамо, настала журавлина пора.

Над Дніпром Володимир, ні, ще Київ не вимер, з далини лине грімер, день на касках сія, у промінні без ліку срібні радісні ріки, — буде вільна навіки Україна моя.

2.ІУ.1942

Кує зозуля у гаю про дальню молодість мою, про Україну та бої, про думи огненні мої.

Кує зозуля на гіллі, а в небі вражі кораблі, і їй під крики батарей відповідає соловей.

І я співаю, наче в сні, про сльози в рідній стороні, і голос мій, як сурми мідь, не може битва заглушить.

1943. Червень.

Фронт

Із збірки “Щоб сади шуміли ” (1947)

ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ

Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну.

Між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками...

Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна в просторів солодкому чарі...

Вона у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях, у пісні у кожній, у думі, в дитячій усмішці, в дівочих очах і в стягів багряному шумі...

Як та