Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Вони, як мрія легкокрила, їх далечінь віта земна, і голубі хмарок вітрила над ними вітер напина.

1948

Співають птицями діброви, шумлять, хвилюються жита, і соняшник злотоголовий лице за сонцем поверта.

Над ним пливе гаряче небо, проміння сповнене огнем.

І я, мов соняшник, до тебе все повертаюся лицем.

18. VI. 1947

Не огні досвітні, не пісень прибій — шуми хвиль блакитні у душі моїй.

Я таким прозорим ще не був од мрій.

І зоря над морем і в душі моїй.

28.11.1948

За вікном діброви в синій листя грі, небо пурпурове од зорі, зорі...

Серце в згадці тоне про літа мої...

За вікном вагона гомонять гаї.

Я пісень баюність полюбив давно. Юність, моя юність дивиться в вікно.

19. V. 1948

Мерехтять над лісом блискавиці, вітер віє лагідним крилом, і зійшов у блиску міді й криці вартовий небесний над селом.

Ах ти, ніч!.. Душа в простори лине, і так свіжо й синьо так кругом. Пропливають зорі України над моїм розчиненим вікном.

Я дивлюсь на них крізь далі ночі. Де їм міра, і число, і край?..

Зорі, зорі, ви неначе очі тих, що впали за коханий край!

ЗIV. 1948

АСКОЛЬДОВА МОГИЛА

Унизу Дніпрові хвилі плачуть на зорі.

На Аскольдовій могилі 50 сплять богатирі.

Полягло їх тут немало. Щось туманить зір... Сплять герої і з Уралу, і з Кавказьких гір.

Росіяни і грузини в сумі тишини.

З ними поруч України вірні сплять сини.

Це ж вони ішли на грози вражих батарей.

Ронять квіти роси-сльози в траурі алей.

1 хмарини срібнокрилі тануть угорі.

На Аскольдовій могилі сплять богатирі.

4. VI. 1948

Садів рум’яний цвіт обсипався духмяно, бредуть кудись вітри по скошеній траві.

На тебе я дивлюсь, од щастя серце в’яне, й любов, все та ж любов шумить в моїй крові...

Я знаю, прийдуть дні і станеш ти старою, в очах коханих синь навіки одсія, і зігнеться твій стан... Це ж буде і зо мною, але любить тебе не перестану я.

12. VII. 1948

* * *

Спокоєм повиті сплять простори нив, і свічки в блакиті вечір засвітив.

Щось шепоче вітер, спить в ставку вода, і в вікно розкрите місяць загляда.

14. VI. 1948

Уже достигли полуниці, росу вечірню трави п’ють, і в ароматі медуниці хрущі шевченківські гудуть.

Нема співця, о ні, він з нами, його пісні, його любов.

Його це місяць над садами у сяйві тихому зійшов.

І все здається, я клянуся, крізь сяйво місячне бліде до мене рідний, добровусий Тарас Григорович іде...

14.VI. 1948

Опадав черемхи цвіт. їй було сімнадцять літ. Всі дивилися на неї, як проходила вона, як проходила жадана, синьоока і рум’яна, в білім платті, як весна.

їй співали в небі птиці, усміхалися зірниці, і гостріше пахли квіти і дивились їй

услід...

А коли її я вбачив, весь прозорий став неначе, і з кохання я, мов захід,

я, мов захід той, поблід...

Пролетіли довгі роки,

з шахт і темних, і глибоких в бурі вийшов я на світ.

І вона мене зустріла, наче птиця білокрила, їй тоді було за двадцять, вже було

за двадцять літ.

Опадав черемхи цвіт, десь гармат лунав привіт, і вставали над полями грізні віяла заграв.

Вудила не гризли коні, ми прощались на пероні, я вузькі твої долоні все до серця притуляв.

Знов зустрілись ми з тобою, після бурі, після бою, і дорогою одною ми йдемо сімнадцять літ, і немає щастю краю... Я той день благословляю, день, коли в садах розмаю опадав черемхи цвіт. 16. VI. 1948

* * *

Ніяк од щастя не засну я, мов гори впали з пліч.

А небо зорями гаптує червнева ніч.

І тихий місяць у сіянні над яворами вже зійшов.

0 скільки музики в мовчанні, коли любов!

21. VI. 1948

* * *

Вечір над рікою.

Тихий дощ немов срібною ходою по траві пройшов.

Це роса. Мов з неба райдуга звиса.

1 на віях в тебе, може, теж роса.

25. VI. 1948

У тиху вечірню годину по стежці немов я іду, де в мокрому листі малину ми рвали з тобою в саду.

Пташки нас піснями вітали, жоржини для нас лиш цвіли. Серця ще тривоги не знали, ми юні й щасливі були.

Оркестру гриміли десь труби, мов кликали в дальні краї...

І пахли малиною губи, розтулені губи твої.

4.VI1.1948

Надходить вечір... Синім ланом він простягає тінь свою.

Я над Дінцем моїм коханим в тумані споминів стою.

Дивлюсь на дим, що гордо лине над незабутнім лоном вод. Здоров, воскреслий із руїни, мій рідний содовий завод!

Як сумував я за тобою, як снив про димні небеса!.. Здоров, мій страднику, герою, степів Донеччини краса!

Ти знов простяг над гаєм крила, щоб рідний край шумів, як сад. Сюди, сюди, сюди летіла моя душа крізь грім гармат.

Донець!.. Тобі крізь дні тривоги з любов’ю слав я свій привіт.

Мої маленькі босі ноги тут на піску лишали слід.

Складав пісні тобі одному, мій тату світлий, мій Донбас! Це тут, у сквері заводському, я слухав музику не раз.

Це тут росли ми і любили, це тут ми юними були, це тут на щебінь ми ходили і відціля на фронт ішли.

Шуміть, сади мої ласкаві, дзвеніть, знайомі хвилі вод!

І знов у радісній уяві я повертаюсь на завод.

Як я люблю тебе, титане!

Це ти по грозах світових в труді свої загоїв рани, як я свої — в піснях дзвінких.

12. VI 1.1948

* * *

Хилять віти в задумі осики, одшуміла дощів каламуть. Гайвороння під вербами криків не чуть.

Ще зелене пахучеє літо в довгих травах звитяжно іде, в барви райдуг і квітів повите, молоде, молоде.

Небо рідне синіє, як очі, що віддав я любов тільки їм.

І про осінь я думать не хочу, коли літо у серці моїм.

14. VII. 1948

Залило водою луки, залило.

Простягни до мене руки, щоб відчув я їх тепло.

Промінь пада на долівку й теплим золотом тече.

Нахили свою голівку на моє плече.

Щоб не знать ніколи муки, вічно серце щоб цвіло.

Залило водою луки, залило.

14. VII. 1948

* * *

Оддзвеніли коси, одшуміло жито, і лягло в покоси, наче рать