Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Сонця золотого і земного соку, щоб сіяло людям щастя карооке.

Далі йде, все далі щедре, любе літо. Оддзвеніли коси, одшуміло жито.

18. VII. 1948

* * *

Сонця сушать промені роси,

ходить вітер по стерні босий.

Ходить вітер і пита з болем:

“Де поділо ти жита, поле?”

Чують далі голубі голос:

“Не хитати вже тобі колос.

Людям краще щоб було жити,

попід косами лягло жито”.

Осушили промені роси.

Ходить вітер по стерні босий.

19. VII. 1948

Білі вітрила у синьому морі, чайки, як срібний той цвіт.

Нам не берези стрункі, білокорі — пальми свій слали привіт.

В бризках солоних лице твоє миле, вітер, цілунки і сміх...

Синіми лавами хвилі летіли й тихо лягали до ніг.

Ти пам’ятаєш?.. Ми довго стояли, слухали хвиль передзвін.

Сонце з-за моря й хмарок випливало, як золотий мандарин.

Сонце Абхазії... В щастя хвилинах зникли і простір, і час, наче в квітках і піснях солов’їних юність вернулась до нас.

В сяйво із ночі виходив з тунелю поїзд, гриміли мости.

Море, і гори, і сонячні релі...

Я пам’ятаю. А ти?..

19. VII. 1948

Вже скосили гречку, осінь недалечко, місячна вуздечка впала на поріг.

І трава шепоче про небесні очі, що крізь далі ночі сяйво шлють до ніг...

А туман, де луки, ломить білі руки, глушить ночі звуки маревом густим. Тіні, тіні, тіні... Не дзвенять у сині співи солов’їні за вікном моїм.

Пісню калинову я складаю знову і з людьми розмову серцем я веду... Тишина, ні руху... Небо землю слуха, падають десь глухо яблука в саду.

18. VII. 1948

В твоїх очах, як музика світання, звучить любов, хоч і мовчать вуста. Яка краса — повернене кохання, мов юності далекої літа.

Так після днів холодних, непривітних, коли сніги зчорніють на полях, даль залива весна теплом і світлом, і соловей сміється у садах.

Твоє лице в гарячі взяв я руки й покірних губ солодке п’ю вино...

Так після днів жорстокої розлуки знайомі пальці стукають в вікно.

18. VIII. 1948

На любу свою Україну, що снилась тобі кожну мить, ти звідти приїхав, мій сину, де море Охотське шумить.

Мов сяйво ти ллєш мені в груди з очей твоїх карих озер...

Чи мріяв колись я, що буде синок мій морський офіцер?

0 море любові безкрає, хвилюєш ти серце до сліз...

А він мені вірші читає,

що з Дальнього Сходу привіз.

Дивлюсь я крізь сльози на сина, середнього сина мого...

Цілуй його, сонце Вкраїни, як зір мій цілує його!

Миколо, недовго зі мною ти будеш... Чекає тебе за даллю степів, за тайгою дихання морів голубе.

Я гордий тобою, мій сину!

Хай серце не знає нудьги, де жовті піски Сахаліну,

Амуру круті береги.

Як чайка, що мчить над водою, де темряву промінь зборов,

1 там буде, сину, з тобою смуглявого батька любов.

18. VIII. 1948

Поїзд прогуркоче, й знову тишина. Сині чари ночі, місяць край вікна. Десь мотора шуми, мов далекий дзвін. Думи, мої думи, з вами я один.

Наче павутиння, линуть промені, ніч передосіння тоне в тишині.

І у тишині я молодий немов, як моя надія, як моя любов.

Напливає спокій та з усіх кутків.

Я не одинокий, бо зі мною спів. Мріють карі очі, їм немає сна.

Сині чари ночі, місяць край вікна.

19. VIII. 1948

0 весно днів моїх, тебе я в пісні кличу,

1 ти до мене йдеш, смуглява і струнка,

з донецьких берегів... В зорі твоє обличчя, і на чолі моїм ясна твоя рука...

Прозора і ясна, я бачу даль крізь неї, пожари, і гармат я чую дальній грім.

Де шахти на горі, я димною землею в шинелі сірій йду смуглявим, молодим.

На грудях патронташ, в руках рушниця чорна, й обмотки на ногах у глині і крові...

Я йду, і йду, і йду до мене, наче з горна...

То молодість моя, то спомини живі.

Ось я прощаюся з навік уже чужою в Бахмуті дальньому... Скінчилися бої.

Ось я в сльозах іду хитливою ходою...

То молодість моя, то спомини мої...

І Харків ось шумить... Я вже поет відомий.

Я ще робфаківець, а вже на основнім студенти вчать мене... О днів

далеких пломінь!..

0 дні, коли я був безжурно молодим!

Я з дівчиною йду і у покірні губи її цілую я на вулиці при всіх,

1 ручаї дзвенять так весело і любо,

і юний сміх звучить, наш безтурботний сміх.

Невже світає вже? Як швидко ніч

промчала!

Я в дзеркало дивлюсь... Уже сивію я.

Але за все, за все, що в серці одсіяло, я дякую тобі, о молодість моя!

19. VIII. 1948

Із книжки “Поезії” (1950)

* * *

Обрії кармінні, далі журавлині, спів пташиний в сині і жита, жита...

Я такий прозорий, наче небо й море, і в сльозах солодких радісні вуста...

Васильки і сонце... Де я бачив сон цей? Вітряки крилами кликали мене...

Може, голі віти, може, тільки вітер, що пожовкле листя по садах жене...

Ні, не сон ті дальні вітряки крилаті, і вуста, і сльози в радості хвилин... Щастя синьооке ходить по кімнаті, дивиться на мене, а між нами син.

3.VI. 1947

Знову пісня лине, як було давно. Ранок солов’їний — у моє вікно.

Зорі-зоряниці, у росі трава.

І щебечуть птиці, і душа співа.

О життя зелене в гомоні дібров!

Мов весна до мене повернулась знов.

Сповнена любові, щастя і надій, усміхнулась знову у душі моїй.

Наче взяв у неї я, життя п’ючи, юності моєї золоті ключі.

18. VI. 1947

О ні, не лист осінній любов моя.

Все дужче очі сині кохаю я.

Я вже не юний, люні. За тим нема жалю. Що далі я од юні, то глибше я люблю.

Незлічні світять зорі, мені лиш ти — ясна.

Багато хвиль у морі, та ти між них — одна.

Шумлять поля в розцвіті у рідній стороні.

З усіх квіток на світі найкраща ти мені.

Зорею вітер віє у багреві знамен.

Твоє ім’я “Марія” найкраще всіх імен.

16.Х. 1948, Одеса

ДІВЧИНА

Тремтіли ще на листі роси, зорею снили небеса...

З пустими відрами йшла боса панеллю дівчина-краса.

Всміхались людям очі