Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Гудуть криваві океани, і під гарматний тарарам в глухих дібровах партизани кують відплату ворогам.

Знов задзвенить піснями Київ, розтануть ворони у млі, і проженем проклятих зміїв ми з української землі.

1941

На небо півночі над нами дивились ми, де промінь ліг, і йшла з жовтневими вітрами зима по вулицях вузьких.

Мовчали ми. Розлуки жало терзало грудь мою до дна.

А навкруги цвіла, сіяла в снігах башкирська сторона.

Немов із тьми, я вийшов з бою, — розбив мій край страшне ярмо.

Ми знов у Києві з тобою у сяйві й гомоні йдемо.

І знову сніг летить над нами, а на панелі — тіні віт.

То шле з північними вітрами башкирський край нам свій привіт.

13.Х. 41

ГНІВ

Ні сміху, ні співів, мій друже, не треба, хай слово багнетом сія!

Палають міста під ударами з неба, горить Україна моя.

Летить моє серце, де степ і могили, де квітнуло щастя моє, де в берег Славута, з журби посивілий, кривавою хвилею б’є.

І гнів, як пожежа, шумує у жилах, як грозами сповнений сад...

Одяг на сестер і братів моїх милих ярмо бронірований кат.

Повзуть по Вкраїні, щоб волю пожерти, розлючені орди в цей час.

І тільки, за щастя б’ючися уперто, катам не здається Донбас.

Все так же по рейках летять ешелони, а в них — юнаки, юнаки, і сонця промінням ласкаво-червоним горять їх широкі штики.

Все так же над озером мріє калина, де юність моя протекла; і мати моя вигляда свого сина в хатині сумній край села.

Все слухає грому двигтіння шалене, все дивиться в далі блакить...

А син у тім краї, де листя зелене над снігом під вітром шумить.

Я чую крізь вітер: “Ой сину, мій сину!..” Де небо в пожарах як мідь, туди, на залиту вогнем Україну, летить моє серце, летить.

1941

Синові Олегу

Який то гул пливе над нами, і кров’ю заплива іней?.. Перекликається з громами огонь зенітних батарей.

По сарані, що даль пожерла, суворим помахом руки у вишину керують жерла в сталевих касках юнаки.

Між ними й син мій. Точним рухом летить удар на зграї злі.

Гуде кривава завірюха і в небесах, і на землі.

Огонь і смерть на кожнім кроці. Та не здригне мій син в бою.

То ніби я в двадцятім році в гарматнім гуркоті стою.

І той літак, що з неба пада й крилом розбитим простір б’є, можливо, збив огнем снаряда мій син — продовження моє.

8.XI.41

О, знаєм ми, що так не буде. А зараз день, їй день поблід, і тяжко гупають у груди удари кованих чобіт.

Замовкла пісня солов’їна, і вся в крові лежить вона, моя прекрасна Україна — квіток і сонця сторона.

їй не забуть сім’ю орлину.

В огні визвольної війни за неї б’ються до загину її сподівані сини.

Вони пішли під рев негоди... Та прийде час, під гул гармат на ясні зорі, тихі води вони повернуться назад.

Наповнить пісня солов’їна дзвінкими барвами блакить, і підведеться Україна, щоб знов і жити, і творить.

10.XI.41

Неначе сон. Проміння мідь до серця кров’ю лине.

В полоні ворога кричить, ридає Україна.

Все жду та жду. Спахне в очах, у вікна день полине — і я проснусь... Уся в квітках, сіятиме Вкраїна.

14.XI. 41

Із збірки “В години гніву ” (1942)

В серцях — відвага соколина, і гнів, і лють до хижих зграй.

Під гул гармат хай пісня лине, нехай звучить про рідний край.

В години ці грози і слави, коли чи вмерти нам, чи жить, під грім гармат, під гул кривавий на варті пісня хай стоїть.

Мій край клекоче у пожарі...

Чи ж можу буть байдужим я?.. Сталева каска, очі карі, — такою, пісне, будь моя!

Прослав свій край, лети до неба, де кулеметів огнепад, щоб не сказав ніхто про тебе, що спала ти під грім гармат.

1941, [1958

Перлами, росою, сонцем, далиною вмиється земля.

Квітами, намистом, буйним зелен-листом зацвітуть поля.

Дні — рожеві коні — на шляхи, червоні од крові, од сліз,

зійдуть із блакиті, променем повиті, в цоканні заліз.

Будуть на Вкраїні — піднятій калині — в сонці навесні не бої могучі, не криваві тучі, а пісні, пісні.

1941, [1958]

Срібні віти, синій сніг лине квітами до ніг.

Де не стану, де не гляну, — напливає ночі мла, і зоря свою багряну хустку ізняла.

Я до неї зором лину за снігів мости.

Ой надінь свою хустину і світи, світи!..

Я стою. Все снігу клоччя в білому саду.

І зоря мені шепоче!

“Я прийду, прийду”.

Срібні віти, синій сніг лине квітами до ніг.

12.ХІІ.41

Скільки горя й муки на полях кругом. Розкричались круки над сумним селом.

Даль ламає руки в шелесті дібров. Розкричались круки на пожари й кров.

Не засну й години, не забудусь я.

О моя Вкраїно, муко ти моя!

21.Х1.41

На степах ворожі коні, на хрестах доріг.

Ронить край квітки червоні ой на білий сніг.

У долині ворон кряче, сич в гаю — пугу!

Не квітки, а кров гаряча гусне на снігу.

Ой громи на оболоні та й по всій землі.

Гей, сідлайте, хлопці, коні і гостріть шаблі!

Буде пить в годину гожу на хрестах доріг кров не нашу, а ворожу, український сніг.

28.XI. 41

Весняний сад, квітки барвисті, пісні пташині в вишині, і ти — у сяйві і намисті, подібна сонцю і весні.

А в небі радість журавлина, і даль степів — мов крил розмах. Моя кохана Україно, такою ти — в моїх очах.

Гвіздки твої пробили руки, на вітрі коси золоті, а в чорнім небі — круки, круки... То ти розп’ята на хресті.

Огні померкнули ласкаві в твоїх очах. Кругом штики. Втоптали чоботи криваві твоє намисто і квітки.

Та упаде удар огнистий, у прах розсиплються штики.

Ми підберем твоє намисто, знов розцвітуть твої квітки.

Луна пісень кругом полине, тебе ми знімемо з хреста, — і ти воскреснеш, Україно, моя ти страднице свята!

1.XII. 41

Проклятий крук тебе терзає, і кров із серця п’є змія.

Я так люблю тебе, мій краю, Вкраїно змучена моя!

В безмежній сині — птичі гами, пахучу й росяну ріллю, залиті сонцем і квітками твої дороги я люблю.

Хай знову день твій засіяє.

Я жду його, ночей не сплю.

Я так