Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

За мною вже даль кучерява, хитається вітами сад, і тінь простяглася на трави од босих моїх ноженят.

Далеко за дальніми днями той день, і ті вишні, і я... Стрічає мене біля брами старенька бабуся моя.

Стрічає онучка з дороги.

Крізь років туманні рої читаю любов і тривогу я в зморшках глибоких її.

Крізь роки туманні дивлюся в дитинства мого круговій...

І падають сльози бабусі на мене, як дощик дрібний...

1957

* * *

Осінній сад шумить... Але у шумі тому привітної весни я чую голоси, я бачу зелень трав крізь золоту утому багрянородної прощальної краси.

Я чую солов’їв... В чудеснім їхнім хорі мов потопа зоря, як і душа моя...

І виснуть на квітках сльозинки рос прозорі... Хай осінь навкруги, — весною повен я.

Замріялись гаї, і вся земля в задумі...

Як не любить цих днів останньої краси!

Хай осінь навкруги, — в її прощальнім шумі привітної весни я чую голоси.

1957

* * *

Сонний сад і тіні, тіні, що од вій...

День який осінній, тихий, голубий!

Дальні небокраї, і хмарки, й гаї...

Ніжно я стискаю пальчики твої.

І проміння, й тіні... Хто ми? Де? Чиї? Сині, сині, сині, дорогі мої!

Зникли чорні ночі, сповнені жалю... Очі, мої очі, як я вас люблю!

1957

Мені ще й досі берег сниться, залитий сонячним огнем, де часто воду я з криниці брав під горою над Дінцем.

Дивлюсь крізь спомини з журбою, як хлопчик з відрами іде.

Я до сивин води такої, як та вода, не пив ніде.

Об береги Донець хлюпоче...

Літа мої, ой ви, літа!..

І відбиває карі очі вода дитинства золота...

1957

Промчали дні, як вихор сніжний, і облетіли в майві літ, як білий-білий, ніжний-ніжний акації солодкий цвіт.

їх марно серце моє кличе, — я не зустріну їх ніде, як в сяйві місячнім обличчя і чарівниче, й молоде.

Був я колись стрункий і ніжний, і вже таким не буду знов. Промчали дні, як вихор сніжний, але вперед, моя любов!

1957

Із книжки “Лірика" (1959)

Пухкий і веселий вилискував сніг, як промінь світання на стрісі. Метелики білі лягали до ніг Орисі.

Я поглядом, повним любові й тепла, на крихітку рідну дивився, і в шубці біленькій із хутра була, як білий метелик, Орися.

1958

Для мене ти — ранкове небо, відбите в дзеркалі ріки, моя онученько! Для тебе збираю я слова-зірки.

Вони злітають з небозводу, щоб передать в огні пісень любов того, чий день заходить, до тої, чий ще сходить день.

1958

Над тихим парком сонце вже не те, його вогні не ті вже, що весною. Зриває вітер листя золоте з дерев сумних холодною рукою.

І я, щоб швидше йти було мені, собі Орисю посадив на плечі.

Ах, осінь!.. Ти така, як вечір мій, мого життя багрянобарвний вечір.

Мені листків нагадують рої, що й я колись, як промінь той, погасну... Хай осінь в очі загляда мої, — я на собі несу весну прекрасну.

1958

Вже обтрусили айстри роси, коли торкнув їх вітру змах. Багряне листя в жовті коси вплітає осінь у садах.

Орисі весело. Цвістиме її дороги далина...

І сонця повними очима на мене дивиться вона.

Уже струсили айстри роси, десь грає вітер на дуду...

Ми йдем з Орисею, і осінь гуляє з нами у саду.

1958

Любов до внученьки моєї — як райдуга в душі моїй...

Так радісно ходить землею і знать, що ти потрібен їй.

Мене несуть мов крила юні, і жить так легко, як у сні, коли з маленьких губ “дідуню” звучить, як музика, в мені...

1958

Сіється з неба проміння, як мжичка, скрізь на дороги-путі...

Сонячний зайчик Орисі на щічку лапки поклав золоті,

бархатні й ніжні... Як вдячний йому я! Він наче лютик в гаю.

Ні, то не зайчик, то палко цілує сонце Орисю мою.

1958

Знов мені всміхнулась даль життя рум’яна... Скільки ще у серці співів молодих! Пожовтіло листя, падають каштани, й на панелях діти підбирають їх.

Я несу Орисю. Грають серця струни...

Хоч навколо осінь, а весна в очах...

На життя дивлюсь я радісно і юно, раз така онучка на моїх руках!

1958

Із збірки “Близька далина ” (1960)

Тебе я любить не покину, мій краю! В саду я твоїм.

Я піснею в небо полину, щоб стати ще дужче земним.

Внизу все блаженно-зелене, що душу мою окриля...

0 земле! Ти — небо для мене,

1 небо для мене — земля.

1950

Ти в билині кожній, в фарбах і тонах. Я твій подорожній, твій співучий птах. І за те, що душу ти дало мені, я тобі складаю радісні пісні.

Дихаю тобою і в тобі живу, поглядом цілую росяну траву і дивлюсь на сонце, слухаю твій шум... що шумить навколо і в мені од дум...

Я у цьому шумі, й шум цей у мені, думи, мої думи, думи огняні, почуттям налиті, фарбами рясні, про життя складаю я із вас пісні.

А життя — це люди і усе кругом, і пісні пташині за моїм вікном, і свистки далекі бистрих поїздів, гуркоти заводів, шепоти гаїв,

сяйво зір і сонця, і очей її, що піснями повнить думи всі мої, що, як я, зітхає і чекає теж у вітрах розлуки в далині без меж...

Сняться її очі, сині, повні сліз...

Вітер опівнічний плач її приніс...

Десь вона чекає щастя вороття, синьоокий витвір вічного життя.

1950

Хай сивий я, о сиве небо!

Та серця струн, — я тому рад, — мені настроювать не треба на молодий, бадьорий лад.

Я мов не жив. Мені здається, не йшов крізь років зорецвіть, — все так же юно серце б’ється, і пісня юно так дзвенить...

Так дуб у полі височіє, над ним і в нім осінні сни... А лист все так же зеленіє і п’є проміння з вишини...

Сивіє волос мій, сивіє... Немає юні вороття.

Та пісні листя не жовтіє під вітром осені життя.

1959

Як не любити рідну мову І ЯК 11 не берегти, коли із нею в даль грозову ми йшли на бій — і я, і ти.

Коли за кожне рідне слово в нас слали кулі вороги...

Ми збили з нього злі закови,