Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Садом вишневим моя Україна в дні ці прекрасні цвіте...

Тільки у згадці про юність орлину жито шумить золоте.

2.ІІ. 1960 р.

Конча-Заспа

Із збірки аЛастівки на сонці” (1960)

* * *

Хоч і осінь, і немає літа, і давно замовкли солов’ї, принесла мені ти свіжі квіти, щоб пісні не в’янули мої.

Хай же з ними і любов не в’яне у душі, любов’ю молодій.

Я дивлюсь на квіти, й цвіт багряний викликає стільки світлих мрій

птицею послати з серця в небо, у залиту сонцем вишину...

Хай вони лунають над землею про любов і щастя світлий дім... Свіжі квіти, дар душі твоєї, багряніють на столі моїм.

1959

Білії хмари, листя зелене.

Чому так сумно зориш ти на мене? Блиснули сльози з-під вій променисті... Білії хмари, зеленеє листя.

Може, любов одцвіла вже ясмином і одшуміла листком тополиним, біло згорнула пониклії крила...

Може, ти й зовсім мене не любила.

Білії хмари, листя зелене...

Ти, як весна, пригорнулась до мене.

З губ твоїх сльози я п’ю променисті... Білії хмари, зеленеє листя.

1959

★ * *

Я — наче леготу зітхання...

Заснула даль блакитним сном.

І тихий вечір на прощання махнув багряним рукавом.

Він потонув за димарями, де згасли хмари огняні, і даль дібровами й садами йому всміхнулася у сні...

Земля в обіймах супокою, їй дня, що згас, не повернуть. І хочу хмаркою легкою я у безодні потонуть.

1959

Із збірки “Так ніхто не кохав” (1960)

Не стелись, тумане, не шуміть, тополі, не печальте очі ви, берізки голі!

Вийду я у поле там, де синь навколо, де чогось шукає перекотиполе...

Де чогось шукає, то біжить, то стане...

Не шуміть, тополі, не стелись, тумане! Вечір чорнобривий, сині небокраї...

Я у полі стану, про весну згадаю,

про весну, про літо, як зітхало жито, як тремтіли в небі птиць дзвінкі привіти, як торкавсь губами я її волосся і сердець двох пісню слухало колосся.

Хай давно зозуля в листі одкувала, — серце знов чекає, щоб весна настала, щоб настало літо, щоб зітхало жито... Серце, моє серце, де тебе подіти?

27.XI. 1959

Давно немає літа з нами, що мов одснилося у снах. І під осінніми дощами зів’яли айстри у садах.

Холонуть і смутніють далі, і, де шепталася трава, вітри за літом у печалі цілують голі дерева.

Іде зима, там за снігами, що як на скронях сивина, шумить лазурними крилами й нам усміхається весна.

27.XI. 1959

Із збірки “Поезія не спить99 (1961)

★ * *

Тополі арфами Еолу згинає вітер іздаля, й мов велетенські жмені солі гроза шпурляє на поля.

Зоря, подібна до жоржини, кривавить рвані хмар кінці...

І срібно котяться градини, й підскакують, як горобці...

Там десь за даллю голубою громів одходить тарарам...

А я іду, мій друг, з тобою, одкривши серце всім вітрам!..

[1960-1961]

ТРОЯНДА

Троянда в’яне й ронить пелюстки, додолу ронить, як багряні сльози... А в вишині кудись пливуть хмарки, і тонко в даль гукають паровози.

І сниться їй, що та сіренька пташка, той соловей до неї прилетів...

Та це лиш сон... А в’яву — вітру спів... Троянда никне і зітхає важко...

Краса її все в’яне, в’яне, в’яне...

“О пелюстки! Ви — сльози із очей.

Ой де ти, де, дитя моє кохане, сіренький зрадник, милий соловей?

Сидиш собі ти у гніздечку тихо, і що тобі вітри й дощу вода!

А біля тебе ніжна солов’їха малих діток любовно догляда”.

Так думає троянда й кривить губи, на землю ронячи вбрання своє...

Ні, соловей троянду не полюбить, коли у нього солов’їха є.

[1960-1961]

Я знаю силу слова — воно гостріш штика і швидше навіть кулі, не тільки літака.

Воно проміння швидше, в нім — думка й почуття. Воно іде в народи для ВІЧНОГО життя.

Коли це слово — зброя, як день, що не схолов, коли живуть у ньому ненависть і любов.

Воно влуча як куля, ця зброя золота,

коли у нім ненависть з любові вироста.

Воно над зорі лине, а в нім живуть як спів любов до Батьківщини і лють до ворогів.

О зброє щастя, слово, я жить з тобою звик! Ти — квітка у любові, в ненависті ти — штик. [1960-1961]

Наче сон чудесний сниться, й не прокинусь я ніяк... Пахнуть липа, медуниця, багряніє мак.

На траві роси сіяння, а ріка — як срібна путь...

І сосни легке дихання груди радісно так п’ють.

Одпливли тумани ночі...

Я іду в траві густій.

І любові сині очі

все цвітуть в душі моїй...

[1960-1961]

Серцем я пишу листи росам і туманам, де ходила, люба, ти над Дінцем коханим.

Де шумують трав моря й вітер мене кличе...

Де над шахтою зоря, як твоє обличчя...

Павутиння на ріллю линуло полями...

Вітер шепотів “люблю” милої губами.

А на шалі тіні віт...

Вечір пурпуровий...

Де ті трави, де той цвіт, де ті чорні брови?..

Синьо й молодо навкруг... Що там, що там лине?

То душі моєї друг — крик перепелиний...

[1960-1961]

Липа, дощик золотий і крізь хмари — сонце... Промені — за роєм рій, наче бджоли... Сон це?

Ні, не сон. Проміння п’є дощ, що пада скоса...

Я молюся на твоє золоте волосся.

В ринві хлюпає вода, серце в щасті в’яне... Молода ти, молода і все та ж, кохана! [1960-1961]

СВІТАНОК

Пливе хвилин веретено в руках судьби, як тінь незрима... І загляда в моє вікно світанок синіми очима...

Він усміхається... Зоря в траві розсипала дукати...

Як птиця чорна і кошлата, ніч одлетіла за моря.

Ясній, душе моя, ясній!

Люблю я синь твою безкраю...

1, повний золотих надій, я сонце піснею вітаю.

[1960-1961]

Із збірки “Щастя сім’ї трудової” (1962)

Пожовтіла вже трава, загубила вроду. Клонить вітер дерева та на чисту воду.

Відбиває їх вода, небо відбиває...

Десь гармонія рида — літо проводжає.

На душі, як од світань, тихо, синьо, чисто... Багряніє, де не глянь, осені намисто.

Київ, 24. VIII. 1961

День одсіяв і погаснув давно, ніч навкруги волохата.

Дивиться місяць в розкрите вікно, мріями повна кімната...

Скільки в них щастя, привіту, тепла! Ними я зорям молюся і в їх тумані, мов цятка мала, піснею в небо тягнуся...

З нею я злився в жагуче одно, щоб полетіть над землею...

Дивиться