Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

І лине пісня з серця в твоє серце, що нас єдна з тобою назавжди.

1961

* * *

Все ждуть і ждуть тепла Дніпра холодні хвилі,

і землю всю взяла зима в обійми білі.

Упала до колін зоря на небокраї...

І я іду один,

іду, куди — не знаю.

Ні, не один. Я знов щасливим бути хочу.

Зі мною йде любов, у неї сині очі.

1961

* * *

Бузковий сніг, сліди пташок немов мереживо на ньому.

Стовпів залізних в полі крок несе в дротах зорі утому.

Вже де-не-де — огні зірок.

Десь там на обрії тополі, неначе радяться про щось,

і чайка над Дніпром когось гукає. Я один у полі,

і серце з піснею злилось.

Мов казка., Київ на горі мене мережами вітає і кличе в казку, і в зорі меч Святослава гостро сяє з шаленим ворогом у грі... 1961

Схилились віти в срібнім сні над лоном срібних трав. Троянди білі на вікні мороз мені намалював.

Троянди мріють... Ніжні сни над ними тче блакить.

Але не можна їм весни для серця замінить.

1961

Із збірки “Осінні мелодії" (1964)

* * *

Нехай сивіє в мене волос і в зморшки криється рука, — та тихий мій ліричний голос не замовка, не замовка.

Хай дальніх днів, минулих, милих, я не верну до себе знов, але в крові моїй і в жилах не погаса моя любов.

Так у гаю, де вітер віє, доріжки жовті простяглись...

І лиш на дубі зеленіє з могутнім віттям злитий лист.

1.ІХ.62

Не одкриє мати карі очі і не скаже: “Синку, синку мій!”

Там. де вишні хиляться й шепочуть, спить вона давно в землі сирій.

Вечори там падають загравно, і на хрест її сідає птах.

А здається, так вона недавно правнука тримала на руках.

Та чомусь вона була сумною, і сльоза котилася з-під вій.

Зморшки злі торкаючи рукою, Світозарик усміхався їй.

Так. Закрила матінка повіки і заснула безпробудним сном.

Став її домівкою навіки той убогий цвинтар над ярком,

де сади вишневії навколо і пташок не замовкає спів, де малим я хлопчиком до школи з друзями веселими ходив.

День кладе на хмари позолоту, кінь залізний над Дінцем ірже. Спить моя матуся, й Третя Рота сон її останній стереже.

12. IX.62

Життя кругом як поле розляглося, синіє дальнім маревом дібров... Хоч попіл днів укрив моє волосся, а я усе співаю про любов.

В крові моїй нема журби отрути, вона все та ж, як в дні юнацтва, кров. Летять літа, назад їх не вернути...

А я усе співаю про любов.

Я молодий, такий, як і раніше, коли тебе, зоря моя, знайшов. Вкриває попіл волос мій густіше, а я усе співаю про любов.

12. IX.62

" Для мене ви чужі, печалі, надій і мрій ясні моря!

За склом вікна летить у далі багряним вершником зоря.

Вона летить, летить над світом, озер минає окугу.

І топче кінь її копитом дракона ночі на бігу.

їй перепон уже немає, вона усіх їх розмела.

1 на півнеба кров палає, що ніч у битві пролила.

13. IX. 62

* * *

Танцює вітер кучерявий, зоря на обрії згаса.

Багряний лист, пожовклі трави — мелодій осені краса.

Там десь Дніпра сталеві хвилі. Кудись я стежкою іду.

І, щастя квіти запізнілі, сумують айстри у саду.

Все в даль і даль іти я мушу, туди, де небо погаса...

О, як чарує мою душу мелодій осені краса!

13. IX. 62

УСМІХ

Остапові Вишні

Знову уявляю я твоє обличчя, зморшками укрите, повний суму вщерть. Усміх твій знайомий мудро-іронічний з губ твоїх зітерти не могла: і смерть.

Над тобою никло небо посмутніле, ти лежав прозоро, без дихання й сил. Нас хрести навколо хмуро обступили, вітер за тобою плакав між могил.

Вже не б’ється серце, сповнене любові, що давало мріям радості і крил.

Та живе твій усміх у твоєму слові, і його зітерти смерть не має сил.

14.ІХ.62

Згадало серце знов ту гостру мить

прощальну, коли дзвінок розкрив нам синь доріг...

Я в даль очей твоїх, блакитних і печальних, дививсь і надивитися не міг.

Як моря шум, тривожний шум вокзалу...

. Всі метушились, в кожного — діла...

1 та сльоза, що з вій твоїх упала, мені пожаром серце обпекла.

І ще згадало серце, як з тобою зустрілись ми після глухих розлук...

Твій тихий плач над долею сліпою, як біль заломлених печальних білих рук...

1 от тепер не никне синь у ранах, де облітав зорі прощальний мак...

Я в даль очей, блакитних і коханих, не можу надивитися ніяк.

18.ІХ.62

Не треба сліз, моє ти сонце й серце! Хай жовтий лист зникає в далині, — та ще не раз весна тобі всміхнеться, зазеленіє садом і мені.

Що йде зима, ти не сумуй, кохана, бо і в зимі краса своя цвіте, як в осені — тут листя золоте, а там, на деревах, парча снігів срібляна.

Мороз прилине синьо і прозоро, розвісить скрізь інею сивий дим, і на шибках невидані узори він намалює генієм своїм.

Не треба сліз, не хмур, кохана, брови і не схиляй лице своє сумне!

Для нас завжди цвіте весна любові, її зима од нас не прожене.

20.ІХ.62

Мій брат вмирав... Над ним схилилась

мати,

і жовте листя плакало в гаю...

А я й не знав. Мені гули гармати в ті грізні дні про молодість мою.

А змовкли кулі, одлунали грози, мене зустріла рідная сім’я, й на білий хрест дивився я крізь сльози, на вирізане ножиком ім’я...

З тих пір промчало днів уже багато, мій край пройшов крізь бурі світові, та світять, світять карі очі брата мені у душу, очі — як живі.

Там, де зростали ми, де ми любили, є тихий цвинтар в сонці і траві...

Хоч хрест зогнив, обсипалась могила, а очі світять, світять, як живі.

Олежик мій, мій братик кароокий, тебе забуть ніяк не можу я!

Ножем блискучим вирізали роки мені на серці братика ім’я...

20. IX.62

* * *

Твоя краса — як сад, що ще зелений, та де-не-де вже павутиння блиск тремтить і тане... Тихо шепчуть клени, що у журбі гіллям переплелись...

Надворі — осінь. Пада лист на плечі, хтось розкидає в небі янтарі.

Твоя краса — як лазуровий вечір у сяйва й тіней неповторній грі.