Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Й гілля, напівоголене вітрами, зорі торкають пальці золоті.

Ні, ні! Не це нагадуєш мені ти.

Ти — наче блиск, весняний блиск ріки... В твоїм саду іще багато квітів, і ще не в’януть їхні пелюстки.

Так вище ж, клени, підіймайте віти, ясніш очей сіяйте, небеса!

Ще довго сад твій буде зеленіти і милувать мій зір твоя краса.

20.ІХ.62

Крізь далі років полустанок ще й досі шле мені привіт... Багряний вечір, синій ґанок і шелест липи край воріт.

Провулок той і трави в росах, ідуть з роботи шахтарі, а біля хвіртки — юнка боса на фоні тихої зорі.

Так дальньо линуть над землею хмарки і тануть кожну мить.

І біля дівчини тієї поет закоханий стоїть.

21.ІХ.62

Зорі багряний вершник проліта і по землі копитом дзвонить лунко... Напіврозтулені для поцілунку я п’ю солодкі, повні чар, вуста.

Здається, це було зі мною вчора, кругом синіє рідний мій Донбас...

Рука в руці ми з нею йдем на гору, і шум акацій проводжає нас.

О вечір той і крики паровозів, дим заводських, простертих в небо, труб, коли я пив любові перші сльози з напіврозкритих і гарячих губ!..

21.ІХ.62

Садами вітер тихо проліта і скрізь розносить запізнілі жалі... Пора прощання, осінь золота, я так люблю тебе в твоїй печалі!

Ні спека дня, ні бурі, ні морози — ніщо не вб’є любов мою живу!

Ти — як жоржина, що багряні сльози в розмові з вітром ронить у траву.

Люблю світань твоїх холодні роси, стрічки зорі, садів твоїх блакить.

Ти — як любов моя золотокоса, що біля мене з квітами стоїть.

21. IX.62

Ти пам’ятаєш?.. Ми стояли над морем тихим навесні, і, як сльоза твоя, блищала Венера в синій вишині.

Відбились у воді глибокій всі зорі неба, у воді.

І моря, і Ай-Петрі спокій взяли ми в душі молоді.

Мовчали ми, і даль мовчала... У всьому світі ми — одні.

І, як сльоза твоя, блищала Венера в синій вишині.

21.ІХ.62

Не кує вже зозуля в діброві, лиш хитаються тіні криві, і зоря у пожовклій траві розгубила стрічки пурпурові.

Вечір зіркою в небі повис і розсипав, розлив свої бризки на тремтливі листочки беріз...

1 здається, що плачуть берізки.

Наче мить набігає на мить, і над бором так синьо і строго, де у теплу і мрійну блакить випнув місяць осріблені роги.

24.ІХ.62

День на захід хилиться й мов тане, щось шукає осінь у траві... Падають, підскакують каштани, котяться по бруку, як живі.

Не така вже даль моя зелена, як недавно, як давно-давно...

І хапа повітря листя клена, наче задихається воно.

Загубила знов зоря багряна золоту гребінку у траві.

Падають, підскакують каштани, котяться по бруку, як живі.

25.ІХ.62

* * *

Наче ті пожари — хмари в вишині.

Пісня свої чари одкрива мені.

Стука кров’ю в скроні, світить цвіт-огні...

Я в її полоні довгі роки й дні.

Сповнені тривоги, де пожари й кров, з нею я дороги огненні пройшов.

Світить образ милий в серце знов і знов.

Серце полонили пісня і любов.

25. IX. 62

* * *

Одснилась ніч уже давно і з зорями, і з тьмою, і ранок стукнув у вікно блакитною рукою.

У нього очі вогняні і усмішка весела.

Помчав він далі на коні будить міста і села.

Летить, з вітрами в світлій грі, не знаючи тривоги.

І гаснуть зорі угорі, дають йому дорогу.

26.ІХ.62

* * *

Пісня серця тривожна й смутна, линуть сяйва сліпучії леза...

У вагоні метро тишина, тільки рейки дзижчать об колеса.

Рух шалений чомусь у мені викликає незнану напругу...

А за склом пролітають огні і зливаються в білії смуги.

Я хитаюсь, хитаються люди, наче в ритмі одному серця.

1 здається, що вічно так буде, і тунелю немає кінця.

26. IX. 62

* * *

0 юне, юнь, ти наче пісня, що лине в даль...

1 серце солодко так тисне гармонії печаль.

Там десь, там юнь ламає руки і сльози ллє рясні, що принесла на скорбних звуках гармонія мені.

Там мій Дінець, там очі неньки, що їм привіт я шлю.

Не марно я ще з літ маленьких гармонію люблю.

26.ІХ.62

* * *

Як синьо й порожньо навколо, і даль хвилює так мене, де вітер перекотиполе жене, жене, жене, жене.

Воно то побіжить, то стане, бо і йому не все одно.

За землю, рідну і кохану, усе чіпляється воно.

1 знов простори сиві крає, за ним летять душі жалі, бо з ним навік мене єднає любов до рідної землі.

26.ІХ.62

Люби свій край. Всю душу солов’їну і серця жар йому віддай в піснях.

Це так, як дихати — любити Батьківщину, дивитись на квітки в замріяних садах.

Це так, як цілувать кохані теплі губи, для губ твоїх розтулені в сльозах.

Бо творить тільки той, хто Батьківщину любить,

і з нею не страшний йому загину жах.

Тобі чуже все темне, ненависне в розгоні днів космічної доби.

Та, щоб себе продовжити у пісні, люби свій край, поете, о люби!

26.ІХ.62

І павутиння срібний сміх, і даль над білою горою...

Ріка дитячих літ моїх,

Дінець, я знов перед тобою.

Пройшов багато міст я й нив, чув, як шумлять чужі діброви, та в мандрах я не розгубив до тебе вірної любові.

До цих осик, до верб оцих, до круч багряних і до неба.

На крилах споминів моїх я кожну мить летів до тебе.

Сиджу на березі ріки, дивлюсь вогким навколо зором... 1 рідні труби заводські мене вітають димним хором.

їх знав я в радості й біді, в години розпачу і слави...

І відбивається в воді обличчя юне і смугляве.

Неначе тут сидів я вчора і слухав вітер у гаю.

Та розділя вода прозора мене і молодість мою.

О, скільки щастя і тривоги ви знали, очі молоді!..

Повіяв вітер — і нікого я вже не бачу у воді.

1 на душі моїй так дико, її я сльози серцем п’ю.

І листя падає з осики на сивину сумну мою.

27.ІХ.62

* * *

Ой, у полі гне тополі вітер та на вольній волі, темні віти нахиляє, жовте листя з них зриває.

Ой, колись зеленочолі ви були, мої тополі!

Так привітно і так мило