Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
Й гілля, напівоголене вітрами, зорі торкають пальці золоті.
Ні, ні! Не це нагадуєш мені ти.
Ти — наче блиск, весняний блиск ріки... В твоїм саду іще багато квітів, і ще не в’януть їхні пелюстки.
Так вище ж, клени, підіймайте віти, ясніш очей сіяйте, небеса!
Ще довго сад твій буде зеленіти і милувать мій зір твоя краса.
20.ІХ.62
Крізь далі років полустанок ще й досі шле мені привіт... Багряний вечір, синій ґанок і шелест липи край воріт.
Провулок той і трави в росах, ідуть з роботи шахтарі, а біля хвіртки — юнка боса на фоні тихої зорі.
Так дальньо линуть над землею хмарки і тануть кожну мить.
І біля дівчини тієї поет закоханий стоїть.
21.ІХ.62
Зорі багряний вершник проліта і по землі копитом дзвонить лунко... Напіврозтулені для поцілунку я п’ю солодкі, повні чар, вуста.
Здається, це було зі мною вчора, кругом синіє рідний мій Донбас...
Рука в руці ми з нею йдем на гору, і шум акацій проводжає нас.
О вечір той і крики паровозів, дим заводських, простертих в небо, труб, коли я пив любові перші сльози з напіврозкритих і гарячих губ!..
21.ІХ.62
Садами вітер тихо проліта і скрізь розносить запізнілі жалі... Пора прощання, осінь золота, я так люблю тебе в твоїй печалі!
Ні спека дня, ні бурі, ні морози — ніщо не вб’є любов мою живу!
Ти — як жоржина, що багряні сльози в розмові з вітром ронить у траву.
Люблю світань твоїх холодні роси, стрічки зорі, садів твоїх блакить.
Ти — як любов моя золотокоса, що біля мене з квітами стоїть.
21. IX.62
Ти пам’ятаєш?.. Ми стояли над морем тихим навесні, і, як сльоза твоя, блищала Венера в синій вишині.
Відбились у воді глибокій всі зорі неба, у воді.
І моря, і Ай-Петрі спокій взяли ми в душі молоді.
Мовчали ми, і даль мовчала... У всьому світі ми — одні.
І, як сльоза твоя, блищала Венера в синій вишині.
21.ІХ.62
Не кує вже зозуля в діброві, лиш хитаються тіні криві, і зоря у пожовклій траві розгубила стрічки пурпурові.
Вечір зіркою в небі повис і розсипав, розлив свої бризки на тремтливі листочки беріз...
1 здається, що плачуть берізки.
Наче мить набігає на мить, і над бором так синьо і строго, де у теплу і мрійну блакить випнув місяць осріблені роги.
24.ІХ.62
День на захід хилиться й мов тане, щось шукає осінь у траві... Падають, підскакують каштани, котяться по бруку, як живі.
Не така вже даль моя зелена, як недавно, як давно-давно...
І хапа повітря листя клена, наче задихається воно.
Загубила знов зоря багряна золоту гребінку у траві.
Падають, підскакують каштани, котяться по бруку, як живі.
25.ІХ.62
* * *
Наче ті пожари — хмари в вишині.
Пісня свої чари одкрива мені.
Стука кров’ю в скроні, світить цвіт-огні...
Я в її полоні довгі роки й дні.
Сповнені тривоги, де пожари й кров, з нею я дороги огненні пройшов.
Світить образ милий в серце знов і знов.
Серце полонили пісня і любов.
25. IX. 62
* * *
Одснилась ніч уже давно і з зорями, і з тьмою, і ранок стукнув у вікно блакитною рукою.
У нього очі вогняні і усмішка весела.
Помчав він далі на коні будить міста і села.
Летить, з вітрами в світлій грі, не знаючи тривоги.
І гаснуть зорі угорі, дають йому дорогу.
26.ІХ.62
* * *
Пісня серця тривожна й смутна, линуть сяйва сліпучії леза...
У вагоні метро тишина, тільки рейки дзижчать об колеса.
Рух шалений чомусь у мені викликає незнану напругу...
А за склом пролітають огні і зливаються в білії смуги.
Я хитаюсь, хитаються люди, наче в ритмі одному серця.
1 здається, що вічно так буде, і тунелю немає кінця.
26. IX. 62
* * *
0 юне, юнь, ти наче пісня, що лине в даль...
1 серце солодко так тисне гармонії печаль.
Там десь, там юнь ламає руки і сльози ллє рясні, що принесла на скорбних звуках гармонія мені.
Там мій Дінець, там очі неньки, що їм привіт я шлю.
Не марно я ще з літ маленьких гармонію люблю.
26.ІХ.62
* * *
Як синьо й порожньо навколо, і даль хвилює так мене, де вітер перекотиполе жене, жене, жене, жене.
Воно то побіжить, то стане, бо і йому не все одно.
За землю, рідну і кохану, усе чіпляється воно.
1 знов простори сиві крає, за ним летять душі жалі, бо з ним навік мене єднає любов до рідної землі.
26.ІХ.62
Люби свій край. Всю душу солов’їну і серця жар йому віддай в піснях.
Це так, як дихати — любити Батьківщину, дивитись на квітки в замріяних садах.
Це так, як цілувать кохані теплі губи, для губ твоїх розтулені в сльозах.
Бо творить тільки той, хто Батьківщину любить,
і з нею не страшний йому загину жах.
Тобі чуже все темне, ненависне в розгоні днів космічної доби.
Та, щоб себе продовжити у пісні, люби свій край, поете, о люби!
26.ІХ.62
І павутиння срібний сміх, і даль над білою горою...
Ріка дитячих літ моїх,
Дінець, я знов перед тобою.
Пройшов багато міст я й нив, чув, як шумлять чужі діброви, та в мандрах я не розгубив до тебе вірної любові.
До цих осик, до верб оцих, до круч багряних і до неба.
На крилах споминів моїх я кожну мить летів до тебе.
Сиджу на березі ріки, дивлюсь вогким навколо зором... 1 рідні труби заводські мене вітають димним хором.
їх знав я в радості й біді, в години розпачу і слави...
І відбивається в воді обличчя юне і смугляве.
Неначе тут сидів я вчора і слухав вітер у гаю.
Та розділя вода прозора мене і молодість мою.
О, скільки щастя і тривоги ви знали, очі молоді!..
Повіяв вітер — і нікого я вже не бачу у воді.
1 на душі моїй так дико, її я сльози серцем п’ю.
І листя падає з осики на сивину сумну мою.
27.ІХ.62
* * *
Ой, у полі гне тополі вітер та на вольній волі, темні віти нахиляє, жовте листя з них зриває.
Ой, колись зеленочолі ви були, мої тополі!
Так привітно і так мило
