Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Ой, колись, мої тополі, красувались ви на волі, а тепер в вас віти голі й жовте листячко все — долі.

Та пролинуть дні лихії, вітер лагідно повіє,

і весна поверне знову вам зеленую обнову.

Листя, сповнене привіту, буде з вітром шепотіти...

О, якби-то старість знову стала юністю, братове!

27. IX. 62

* * *

Ось батько йде, біжать до нього діти, одного з них на руки він бере і йде поважно повз хати і віти, і срібним плугом місяць даль оре.

Біля плити вечерю варить ненька й зітхає тяжко в сутінках сумних.

І я дивлюсь в віконечко маленьке на батька і сестер моїх малих.

Іде татусь. У нього погляд сяє так тепло-тепло, й до грудей своїх Тамару він ласкаво пригортає, улюбленицю з-поміж нас усіх.

Дитинство знов мені маха рукою, поволі небо гасне молоде, і татко мій поважною ходою на тлі зорі після роботи йде.

28.ІХ.62

Яке це щастя — мчати на коні, а у лице тобі весняний вітер віє!. А навкруги степи, як вільні мрії, і вітряки у синій далині...

Яке це щастя — мчати на коні!

Яке це щастя — бути молодим і йти в степу з далеких мандр додому, а з-за гори заводу рідний дим здіймається, і ти забув про втому.

Яке це щастя — бути молодим!

Нехай в лице мені осінній вітер віє і сад уже не чує солов’я, — та в мене пісня є, і є у мене мрія, і з ними старості не буду знати я.

27.ІХ.62

* * *

Твоя шорстка кора, твоє гілля колюче, ти вся покручена, акація моя!

Та рідна ти мені, й твій білий цвіт пахучий на аромат троянд не проміняю я.

Де б я не був, завжди в уяві літо, солодкий дух твій, вечір, солов’ї...

Де б я не був, твої привітні віти хитаються й шумлять про давні дні мої.

Куди не йду, які не бачу далі, твій тихий шум всім серцем чую я, донецьке дерево прощання і печалі, акація моя, акація моя!

28.ІХ.62

Як можна серце одірвати од тих ланів, од тих стежок, де слухав я громи гармати і шахти рідної гудок!..

Там рвали пута ненависні ми з ворогами у бою.

Тому й лечу на крилах пісні я на Донеччину мою.

Які там милі, срібні ріки, а далі сині, як у сні...

Ні, без Донеччини навіки зів’яли б всі мої пісні!

28. IX. 62

* * *

Я йду на гору, збив коліна, од мене вниз прослалась тінь.

І все летять мої хвилини в зорі багряну далечінь.

Там десь простерлись небокраї в тумані пройдених доріг...

І в синю сурму вечір грає на скелях гострих і сухих.

В огні прощального проміння, рвучи землі печаль руду, повз мене котиться каміння, а я усе на гору йду.

29.ІХ.62

* * *

Осінній сон всю землю полонив з його печаллю, вітром, журавлями... Якими ж я порадую піснями тебе, що в серці — як весняний спів?

Мені в житті до всього не байдуже, ще день, мій день іще не одгорів, іще не все я одспівав, мій друже, іще не все в житті я відлюбив.

Усе тобою душу я тривожу, тебе в піснях здіймаю я до зір.

Тому й вони зів’янути не можуть, як у душі не в’яне синій зір.

29.ІХ.62

Вони сиділи на млиновім колі, такі прекрасні й юні, як весна.

Він у брилі, як день, широкополім, і у зеленій хусточці вона.

Дивився він задумано і строго, в його руці була її рука.

Не помічаючи кругом нікого, вони сиділи біля вітряка.

Дивився він в її обличчя миле, на чорнобриве, білеє як сніг.

А ми повз них на конях пролетіли, і я позаздрив молодості їх.

29. IX. 62

* * *

На обрії сонце криваве згаса, сади, наче жовтії плями.

Злилася з моїми піснями осінніх мелодій краса.

Під небом оцим хмурочолим знов буду я ждати весни...

І листя, що впало додолу, — мої недомріяні сни.

Та знаю: настане година, й мій сад зашумить — я воскрес!

І сяйвом у душу полине симфонія щастя з небес.

30.ІХ.62

Дівчина роботу закінчила. Очі в неї сині і ясні.

І спадає листя пожовтіле на долоні їй у тишині.

Мчать хмарки, мов білі-білі птиці, все туди, туди, де захід зблід. Мовчки сад проводить робітницю і гіллям хитає їй услід.

Йде вона й все далі й далі тоне, все кругом знайоме й рідне їй.

І за хусточку її червону зачепивсь листочок золотий.

ЗО. IX.62

Коли ми йшли в бою назустріч білим, в лице гармат нам били залпи злі, і сніг припав обличчям посинілим до грудочок замерзлої землі.

Я йшов в дозорі... Десь там, десь там лава за мною, за тривогою в гаю, а у обличчя хижа даль кривава огнем стрічає молодість мою.

Сичить той сніг ще й досі під ногою, що землю заколисує руду, і все туди, на голос грізний бою, я на штики за день новий іду.

ЗО. IX.62

Малиновий шуме, шуме машиновий, краю мій коханий, гаю пурпуровий!

Де проміння з неба падає, як леза, жовтий шум тополі, білий жаль берези.

Машиновий шуме, шуме малиновий, як люблю в гаю я шепіт калиновий, де лягла на трави, сонцем осіянна, осені смутної заполоч багряна.

У згадок тумані днів далеких грані бачу я й не бачу у згадок тумані...

І снуються мрії, і снуються думи, шуме малиновий, машиновий шуме!..

2.Х.62

* * *

Як давно, давно, давно!..

Вечір, теплі хмари...

Ах, той ґанок, те вікно, тихий дзвін гітари!..

Ті акації у сні, всі в зорі інеї, і панчішки кружевні дівчини моєї.

Скільки щастя, скільки сліз, де донецькі води, де біжить доріжка вниз просто до заводу.

Вечір той мені сія од зорі полови, і шахтарочка моя хмурить чорні брови.

2.Х.62

* * *

Вся земля неначе в сні, пахнуть трави і тумани, осінь їде на коні, не спіткнися, кінь багряний!

Тихий вечір од журби хмурить чорні брови.

Не спіткнись, не загуби золоті підкови.

Осінь сурмою гука в полі, у діброві, і трима її рука поводи шовкові.

З.Х. 62

* * *

Ще ранок рос із квітів вій не витер, ще сріблом мов покрита вся трава.

Не чуть пташок, і тільки смутно вітер мелодії осінні навіва.

І на душі так тихо