Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
І сльози, й дощ... Любов моя остання, пісні мої тобою лиш живі!
Я на квітки печалі і прощання дивлюсь крізь сльози й краплі дощові.
Хай облітазоря, як в полі рожа, — життя прожить я хочу не у сні.
Моя любов, не будь на осінь схожа, не будьте схожі з айстрами, пісні! Листопад, 1961
* * *
Зелений гай і сон конвалій...
Як помах білої руки, квітки розлуки і печалі, любові й юності квітки.
У небі райдуга дугою до щастя кличе... Як колись, знов та весна п’янить красою, коли з тобою ми зійшлись.
І осінь та з її журбою у душу дивиться мою, коли прощались ми з тобою і плакав вітер у гаю.
Минали дні в труді, у горі, годинам ти згубила лік...
В тайзі, далекій і суворій, був як століття кожний рік.
Мов ріки весен розлилися, шматуючи ярмо зими,
і знов з тобою ми зійшлися, як тисячі таких, як ми.
Не вірив я, що знов зі мною моя конвалія сумна.
Ридала осінь, та весною навколо віяла вона.
І все, мені тоді здалося, злилось у сонячнім огні...
Тебе забрала в мене осінь, щоб повернути знов мені.
1961
* * *
Сади осипалися милі, що чарували так мене, і знов Дніпра чекають хвилі, коли їх крига одягне.
Б’є вітер в хмарні колонади, що принесуть снігів печаль... А я стою біля огради і за Дніпро дивлюсь у даль.
Стискає серце тихим болем, простори я очима п’ю, і мов лечу над чистим полем я на Донеччину мою.
Закрив там карі очі неньки коси холодної розмах...
І мчу я хлопчиком маленьким на дерев’яних ковзанах.
Неогородженая хата, холодні сонця промені...
І молода смуглява мати мені всміхається в вікні.
0 пісне, я крізь років гули з тобою лину до мети.
Ти можеш повернуть минуле
1 навіть смерть перемогти.
1961
Уже на небі вогник блима так, як колись давно-давно, і вечір синіми очима на мене дивиться в вікно.
Готуються осінні далі зустріти ночі темноту там, де зоря в тонкій печалі згубила хустку золоту.
Там десь Дніпра таємні води течуть на південь, повні чар, а за Дніпром багряно сходить над бором місяць, як пожар..
1961
Хай минають дні твої і ночі, килими осінні простяглись, — сині очі в’янути не хочуть, сині, сині, сині, як колись.
Цим очам піснями я молюся, сам собі я променем здаюсь, в небо їх безхмарнеє дивлюся і ніяк, ніяк не надивлюсь.
Ти для мене все така ж прекрасна, як в далекі у донецькі дні.
Твої очі сяють непогасно синіми сонцями у мені.
1961
Тропічний ліс на склі у крижанім полоні. На нього я дивлюсь, і, мов у дикім сні, на мене з тьми летять скажені хуги коні, і білі гриви їх в обличчя б’ють мені.
Усе в мені й кругом мов коване з металу, і місяць огляда холодних хмар полки... Безжальної зими сніги на думи впали, та пробивають їх бажань і мрій струмки...
Здається, що весна кругом розквітла, розлуки темну ніч розвіяла любов.
І хочеться мені у морі трав і світла про тебе, друже мій, співати знов і знов! 1961
* * *
Уже зима набрала сили, на вікна кинула квітки і білим сном заворожила широкі вулиці міські.
Через Дніпро мости будує, й про це нікого не пита,
і, мов закохана, цілує мені сніжинками вуста.
1961
* * *
Зорі золотої долоні, ранковеє небо бліде, і хлопчик в сорочці червоній в садах Радивонівки йде.
Він слухає співи пташині, своєї землі голоси,
і з ними зливається в сині душа його, повна краси.
Од звуків, що тонуть у хмарах, од фарбів, що в небі цвітуть, з очей його, ніжних і карих, блаженнії сльози течуть...
Лечу спогаданнями хутко і сумно спиняюсь в саду, де берегом дальнім Бахмутки я хлопчиком тихо іду.
1961
На вітах сніг лежить, де лист шумів зелений, де лапками пташки торкалися кори і славили весну... Тепер замовкли клени і сумно дивляться у сині вечори.
їх золото зорі не тішить на світанні, не гріє, як колись, холодне сонце їх, не осява листків далеких зір сіяння...
А чорної Землі в ночах все далі біг...
Сплять дерева в саду. Холодною рукою тривожить вітер їх глибокі темні сни...
А місяць дивиться з усмішкою ясною,
і клени хиляться, чекаючи весни.
1961
Днів минулих серцю жалко, що пішли в далекий шлях, аромат тонкий фіалки залишивши на губах.
Де ті місячнії ночі у акацій білім сні?..
Тільки сині твої очі їх нагадують мені.
1961
* * *
Не чуть горобчиків з балкона, в узорах скло, в снігу балкон.
І облетіла, як піон, зоря холодна і червона.
В садах дерев сумна розмова, байдужа неба висота.
1 день короткий, день зимовий уже на вечір поверта.
Одного тону все здається, як даль в обарвленні дібров...
І тільки пісня з серця рветься, не визнає зими заков.
1961
* * *
Ніч пригорнулась до тебе, жаром пашить од щоки... Падають, падають з неба білих троянд пелюстки.
Скронями стукає дзвінко крові закоханий спів... Крутяться тихо сніжинки круг золотих ліхтарів.
Не одірвати від тебе зору мого і руки.
Падають, падають з неба білих троянд пелюстки...
1961
Теплий вітер цілує каштани, колихаючи віти смутні.
І зимовеє сонце весняно усміхається з неба мені.
Море фарбів і кольорів грає
і цвіте у мені і навкруг...
І так солодко серце стискає, як згадаю про тебе, мій друг!
Я іду і люблю до нестями все навколо, як дня промені...
Це з весною, що десь за горами, сині очі всміхнулись мені.
1961
* * *
Донецький день об рейки дзенька... Ставок і небо голубе, чомусь я хлопчиком маленьким завжди пригадую себе.
Донецький день, донецькі ночі... Туди летить душа моя, летить і чайкою кигоче...
А може, сивий хлопчик я?!
1961
* * *
Чи линуть дні, чи сяють срібні ночі, чи одягає цвіт весни сади, чаруєш ти душі моєї очі завжди, завжди.
Проходять роки, роки, роки, роки, туманна старість в серце загляда...
Нехай твої прив’яли трохи щоки, — а ти все та ж для мене молода.
Все так же юно кров у жилах ллється, все сняться повні солов’їв
