Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
В огні зірок — небес намиста — її я стрів у давні дні.
Вона така блакитна й чиста і так близька, близька мені!
Як сяйва, повна ти кохання... Мов сад у росах, солов’ї...
Я всі твої переживання помножу в серці на мої.
У сонці знов заграють віти, як співи в серці — щастя днем... І будем вічно ми горіти любові золотим огнем.
5.11.63
* * *
Де ти, літо, шуми трав, золотеє жито?
На вікні намалював січень срібні квіти...
Ними, наче той юнак, душу я тривожу, але квітів цих ніяк я зірвать не можу.
Тільки зором я їх п’ю.
Як без них прожити?
В душу дивляться мою ці холодні квіти...
І дзвенять, дзвенять шибки... Та за днів юрбою я побачу ці квітки у садах весною.
5. II.63
ПІД снігом листя пожовтіло, дрімає сад у сяйві дня.
І вже на ньому біле-біле замість зеленого вбрання.
О, де ти, де, гаряче літо і повні сонця шуми трав? Сад, нахиливши срібні віти, пісні пташині пригадав.
Він пригадав алеї млисті, коли зорі огонь холов, і в тишині зелене листя йому шептало про любов.
Коли таємно так і лунко і квіти хиляться у сні.
На темних лавах поцілунки, зітхання в синій тишині...
Він мріє про зелені крила, але тих крил іще нема, і навкруги все біло-біло...
Дрімає сад. Зима, зима...
6.11.63
* * *
Там мій завод і верби в срібнім сні, де юних днів цвіла пора весіння.
Огні цехів, майбутнього огні, з вогнем зірок злили своє проміння.
Я там любив і там я працював.
О спомине, ти — крил орлиних помах! Залізний голос, що мені звучав, звучить для молодих і незнайомих.
О Третя Рото, ти уже не та!
У сяйві зір огонь цехів не гасне.
І, може, там маленький вже зроста, моїх пісень продовжувач прекрасний...
6.11.63
* * *
Як щастя стрічі, сум прощання, мені приснилась знов весна.
І поцілунки, і зітхання, алей вечірніх тишина.
Сади й тини у зір пурпурі, з-за хмари місяць вигляда.
І над колискою в зажурі схилилась мати молода.
Дивлюся на похилі плечі...
Як це давно було, давно!..
А соловей усе щебече їй у розчинене вікно.
7. II.63
Про щастя, дні, до серця мовте, хай безтурботний лине спів!
Хай сніг засипав листя жовте, але любов не погасив.
Хай у словах не буде муки, з тобою я, кохана, знов.
Так після довгої розлуки в серцях ще дужчає любов.
Вона стає така крилата, вся у жадань яснім огні, неначе хоче наздогнати в журбі прогаянії дні.
Так дай же, дай і губи й руки, зорею знов мені світи!
Мені по днях тяжких розлуки іще дорожча стала ти.
7.11.63
* * *
Рум’яний цвіт зорі обсипався поволі, кудись стрічки доріг туманно простяглись... На синім неба тлі стоять стрункі тополі. Вкраїни пальмами я їх назвав колись.
Вони хитаються, і тіні їх, мов крила, до мене тягнуться примарно по землі...
О рідних піль краса, і молодість, і сила, й солодкий сон зерна у темному теплі!
Над ним цвіте блакить, усіяна хмарками, а навкруги лиш тьма, лиш тьма і тишина... Хоч хуги сон його тривожили ночами, та розбудить його у силі лиш весна.
Іду замріяний. Десь поїзд електричний гукнув у сиву даль під перестук коліс.
А я іду, іду, і радісно до сліз, —
зі мною розмовля природи голос вічний...
На синім неба тлі стоять стрункі тополі, я з ними як одно, і з ними, і з зерном.
Як свіжо й радісно, як молодо кругом! Рум’яний цвіт зорі обсипався поволі.
8.1 1.6З
Де вітряки, завод, сади, і поле, і рейок дзвін, неначе серця бій, вже не піду повз цвинтар я до школи з книжками у торбинці неновій.
Де коридор од ніг малих клекоче, не полечу у рідний клас бігом, і вчителя не глянуть карі очі на хлопчика за парти чорним сном.
Він словом тихим крізь вітри і милі мене водив у чарівні краї...
Давно заснув учитель мій в могилі на цвинтарі, де сплять батьки мої...
Не раз в полях зрізала криця колос, і сонечка вгорі холов огонь, а я все чую задушевний голос і тихий кашель вчителя мого...
9.11.63
Я юний знов. Немов учора мені кладе на пісню тінь... Вогонь зелений семафора, коліс і рейок передзвін.
Дум пропливають каравани у блиску гострому штика, і на Донець дивлюсь коханий я за бортом броньовика.
Простягся він у сині гони, на нім лежить зими печать... Я з ним прощаюсь, і вагони усе колесами гримлять...
А поміж зір чий образ лине, чия в очах горить любов?.. Так геть же, геть, мої сивини! Я юний знов, я юний знов!
11.11.63
* * *
В співи дні мої повиті, кличуть знов гудки...
І в душі, як і в блакиті, споминів хмарки.
Там бої, в розривах небо, хилиться багнет...
Я крізь них дивлюсь на себе, щоб іти вперед.
Линуть, линуть чередою, хвилями ріки, щоб себе рівнять з собою, споминів хмарки.
11.11.63
* * *
Ось чайка блакитні простори крилами розпачливо б’є, неначе шукає над морем загублене щастя своє.
Ні хмарки, ні диму немає, на всьому пустелі печать.
Лиш чайка над морем ридає, та хвилі шумлять і шумлять...
А небо, байдуже, зелене, зорі розгортає кумач...
1 вітер доносить до мене душі одинокої плач...
14.11.63
* * *
І шум літаків, і машини, і даль степова, осяйна...
Усе це моя Україна, блакитна моя сторона!
У райдузі я... І не злічить до сонця піднесених рук...
0 гул поїздів електричних
1 серця закоханий стук!
Вкраїно, ти — пісня світання, коли ще у росах лани...
Твоє ароматне дихання злилося з диханням весни...
19.11.63
* * *
Десь у вітрів глухій загрозі ридає даль гармат в бою, і з краника на паровозі я воду п’ю.
Немов залиті кров’ю гони, коліс і рейок перегук...
До лави я несу патрони, й набої рвуться там і тут...
Рік дев’ятнадцятий... Все криця... Серця й знамена рве вона...
І сниться, сниться, сниться, сниться моя дорога огняна...
19.11.63
Свічки у небі вечір засвітив, стискалось серце холодом тривоги, а броньовик денікінський все бив по нашій лаві з лісу голубого...
Удар і свист, розрив, і
