Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
Я дивлюсь на тебе з болем і журбою, плачуть карі очі у душі твоїй...
[Кінець 1949 — початок 1950]
* * *
Стіни холодні і кроки, тіні забутих облич...
Щастя моє синьооке, що тобі сниться в цю ніч?..
Може, із сміхом дитинним у колотнечі міській йдеш ти зі мною і сином в шубці своїй хутряній...
Спи. Наше сонце воскресне, сяйва морями заб’є...
О моє щастя чудесне, горе прокляте моє!..
7.XII. 1949
Вона любить мене не хоче, а я вночі од мук не сплю.
Як я ненавиджу ті очі
і, ненавидячи, люблю!
Невже, о серце, так і треба, що вся твоя для неї кров?!
Який це жах, яка ганеба — любить її за нелюбов!
15.11.1950
* * *
Сонце — долиною, по ярках — туман.
Десь за далиною хмарний караван.
Хмара чорна, біла, в бубон вітер б’є...
Ви візьміть на крила горе зле моє.
Понесіть за море з блискавок огнем і розлийте горе радісним дощем.
7.111950
* * *
Чогось мені весело. Мабуть, тобі так сумно сьогодні...
Очей твоїх плачуть моря голубі, а карії в мене — безводні,
бо висохли з горя... Вже сліз і нема. Я весь, як натягнені струни... Одплакала осінь. Надходить зима, снігами колючими суне...
Безумна, безумна!.. Я очі твої люблю... Але що це? Неначе розкрились безодні... Рве вітер гаї, і море вирує... Я плачу...
11.ХІІ.1949
* * *
Як я можу заснути, коли тяжко і люто крає туга за нею мою душу до дна, коли серце хлипоче: “Ой ви, синії очі!..”, а в мені і круг мене тишина, тишина.
Може, вмру я, — не знаю... Ой, піду я до гаю помолитись берізкам, цілувати дуби і просити за неї сині віти в інеї, щоб те личко яснеє та не знало журби.
Ой, піду я до саду, утоплю я досаду болю, сповнену яду, в синім дзвоні криниць, й зазирнуть під повіки зорі ті огнеликі, в сяйві їхньому з криком я впаду горілиць
і благати їх буду, розтинаючи груди, крізь гудків перегуди їх, і все, і усе, що Вкраїною зветься, повернуть мені серце, бо з собою у герці вже гублю я лице.
І здається: не я то, а лиш мука проклята,
о заводе, мій тату, поможи ти мені.
Поверни мені очі, що не можу й не хочу жить без них... Я — мов клоччя в ці хвилини страшні.
[Кінець 1949 — початок 1950
* * *
О, скільки раз моє ти серце дерла, щоб не могло воно співати знов, та кров свою збираючи, як перла, воно в любові оживало знов.
І спів його звучав іще дзвінкіше в серцях людей про сонячне життя, і що воно тобою тільки й дише, і лиш тобі одній його биття.
Ні, не мені оці очі, руки й губи, твоя хода й душі твоєї май!
І, може, ти тому мене не любиш, що я в тобі любив свій рідний край. [Кінець 1949 — початок 1950
* * *
Як я можу розбить свою мрію, коли мрія — не камінь, не скло, коли в ній всі пориви й надії, все, чим серце моє розцвіло...
Ти пісень моїх зоряний світе, бо без тебе й мене б не було, як же можна тебе розлюбити, коли серце — не камінь, не скло.
17.XI1.1949
* * *
Я знаю: ти чорна. Не треба і думать, що ти є весна.
Чого ж мене тягне до тебе, отруто моя навісна?
Любити тебе я не хочу...
Ти — привид, омана, ти — дим... Чого ж твої синії очі сіяють у серці моїм?..
За вікнами піють сирени про щастя у ріднім краю...
Чого ж ти приходиш до мене і душу терзаєш мою?
7.XII. 1949
Я — квітка осіння... Дощі мене мочать, рве вітер мої пелюстки...
І сонце на мене світити не хоче, тумани пливуть од ріки.
Була я колись і пахуча, й хороша...
Та все це, як сік у маю.
І ранками сипле холодна пороша на бідну голівку мою...
Пороша розтане, як сонце прогляне із хмар, як надія, на мить і зникне... і знов напливають тумани, і знову дощить, і дощить...
Без тебе я в’яну, згубив я свій спокій, але все надіюсь і жду, мов квітка осіння по бурі жорстокій в потоптанім щастям саду.
[Кінець 1949 — початок 1950
* * *
Доволі сліз! Є горю грані й межі.
Хай не мені світили очі ці,
бо я поет, собі я не належу,
як кожний з нас. Ми — радості творці.
Забуду я і горе, і образи, чужий богатирям життя одчай.
Я з сліз своїх створю тобі алмази дзвінких пісень, коханий, рідний край!
5.11.1950
КЛЕНОВИЙ ЛИСТОК
Вже осінь. Холодно надворі, і неба сльози на вікні — твоїх очей печальні зорі туманно снилися мені.
Яке сказав тобі я слово?
Сіяла даль зорі крилом...
В твоїй руці листок кленовий жовтів, як осінь за вікном.
Дивився я на милі брови, на зморшки рідного чола...
0, скільки ти з листком кленовим поету щастя принесла!
1.x. 1964
* * *
Знову вітер, знову зорі. Крила вечора прозорі потопають в чорнім морі, морі ночі, що пливе, з кажанів і тіней грою, з срібним сяйвом над рікою й ароматами левкоїв заливає все живе.
Я на лаві, одинокий, жду та жду на тихі кроки. Скрізь такий прозорий спокій... Я на лаві, край села. В небі квіти малинові, я чекаю, в шумі крові забринять слова чудові: “Мій коханий, я прийшла”.
Та не чути слів жаданих, на лугах пливуть тумани, і душа з кохання тане... Кроків радісних не чуть.
Ой ви, мрії, ви наївні, заспівали треті півні, в небі хмари переливні в сяйві місячнім пливуть,
мов журба моя гаряча. У калині вітер плаче, співчуває він неначе, що вона усе не йде.
А недавно тут, на лаві, слухав я слова ласкаві, цілував уста криваві і лице, в сльозах, бліде.
Тільки що це! Світе милий! Мов хода зашелестіла, ближче й ближче плаття біле... Засіяла ночі мла...
Ой ви, губи малинові!.. Я чекаю в шумі крові, і пливуть слова чудові: “Мій коханий, я прийшла”.
Ні, це — сон. Її немає. Я проснувсь. Уже світає... Поле тягнеться безкрає, мов журби моєї дим...
Череда виходить в поле, і пастух високочолий
