Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Як вечір золотий, що ніжний промінь стеле, як пісня, що її співає в небі птах; і буде цей сонет про Вас, моя весела, з волоссям золотим і сміхом на устах.

1926, м. Харків

На спомин — Катрусі

Сині квіти, ясні очі...

Пісня з гаю опівночі...

Тіні... губи... мрійна шаль...

В небі місяць і печаль.

Віти зморені кругом нахилились над ставком... Сонний човен... тишина... І любов до сліз, до дна...

1926

ГОРОБЕЦЬ

(Поема)

І

Я в грозі. Круг мене злива... Хмари, вітер і огні...

1 печально, і щасливо в ці хвилини жить мені.

Люди добрі, подивіться...

Що за штука, що за чудь... Важко непманки синиці у манто шумлять, ідуть.

Ось горобчик. Серце мліє... В нього джимі золоті, під крилом портфель чорніє і пропелер у хвості.

Що для нього сум і горе і непманія оця, — крізь пенсне горять, як зорі, чорні очі горобця.

Та життя у громі й леті направля на інший тон у червоному кашкеті на посту кулик-мільтон.

Тому крикне, тому гляне, тому паличкою хить.

У чоботях, при нагані, наче лялька, він стоїть.

На півдні десь і рифи, й друзи, і хтось комусь кричить: “Кінець...” А за столом у колі друзів сидить редактор горобець.

Чого він тут, я й сам не знаю, бо в голові йому теє...

Він чай спокійно попиває і заїдає монпансьє.

Для нього ми — йолопи, свині, ще азіятчина у нас...

Він був два роки у Берліні і зна дві слові: вас іст дас.

О горобець... Ти всім немилий...

Це помилково в дні нові оцю газету доручили твоїй порожній голові.

Все місто — зави, поми, зами, радянських баришень рої...

І заливаються сльозами в пивних поети солов’ї...

III

Ідуть колони... Любі братця...

А поруч, гляньте, що за грець... На закордонній самокатці везе дитину горобець.

Іду дорогою сумною, нема дорозі тій кінця...

І хочу вдарить я ногою в чванливе пузо горобця. [1926

ЧАС

М. Хвильовому

Ми не можем вернуть до старого, хоч і руки воно навісні простяга, закликає на Бога, щоб пішли ми в порожнє нічого на прокляття потоптані дні.

Це тобі моя пісня, Миколо, в цей скажений розтерзаний час.

Хай шумить і ґерґоче навколо, і на кожному кроці контраст, — ми розіб’єм заковане коло міліонами збуджених мас.

Знаєм ми, що так довго гукати, ми недружні, нещирі, о жах!

Гей, залізний мій коню крилатий, ми з тобою крізь бурі — на шлях.

Бо нового уже не догнати на старих українських волах.

Понеси мене, друже, над гаєм, я люблю, як пропелер реве, як твій лет небокрай розгортає.

Зна наш дядько лиш “вйо” та “цабе”... Він сьогодні тебе проклинає, завтра буде любити тебе.

Нам майбутнє аерами лине, щедро квіти свої роздає.

От чому я такий, як дитина, хоч і серце доросле моє.

Йде в Комуну моя Україна, у тимпани закохано б’є.

Я мовчати про тебе не мушу, ще ясніш ти в болоті образ.

Бо не марно дядьки свої душі

у повстаннях палили не раз. Тільки ти їх на ворога рушив, класе мій, синьоблузий ти клас!

О Миколо! Ми в вирі любові...

Як щасливо в хвилини ці жить!

За Комуну ми завжди готові на тортури, на смерть кожну мить. Ми з тобою співці малинові, хоч рудими нас хочуть зробить.

Одеса, дача Гадзинського,

13.VI. 1926

* * *

Навколо радости так мало!

Який у чорта днів бадьор, коли ми крила поламали у леті мирному до зор.

І гнів, і муку неозору співаю я в ці дні журби, коли лакеї йдуть угору й мовчать раби!

Коли розходяться з ділами в розгоні страшному слова... Розбий же голову об камінь, моя Вкраїно, удова!

Як і колись, так і тепер ти не спромоглась на гарний плід... Не вміла жить, так хоч умерти зумій як слід!

Ходою гнівною блукаю в своїм краю чужинцем я. Пожаром очі заливає мені трагедія твоя.

Сліпій, обдуреній, забитій невже не встать тобі від ран?

Москві та Жечі Посполитій тебе шпурнув колись Богдан.

А потім хтів тобі Мазепа від серця щирого добра...

Його ти зрадила і степом пішла рабинею Петра.

Хіба ж не жах!? Своєї зброї не маєш ти в ці скорбні дні.

У тебе так: два, три герої, а решта — велетні дурні.

А решта — тільки безголів’я, що на багно кричать: “Блакить!”

Якби ж я міг, якби зумів я тебе, Вкраїно, воскресить!?

Твої шляхи — одчай і камінь, така прекрасна, й мов на сміх ти плодиш землю байстрюками, багном і гноєм для чужих!..

У голові твоїй макуха, хіба ж ти можеш жить сама, російсько-польська потаскухо, малоросійськая тюрма!..

Веди ж, безумна, до загину мене на розпач і на жуть!

Ах, я люблю тебе, Вкраїно, і сам не знаю, що кажу!

Я ж — син, твій син, що йшов за тебе на смерти реготи не раз, той, хто забув і Бога й небо, аби тобі був світлий час.

Я йшов кривавими житами і знов піду, де гул і мла... Лиш одного я хочу, мамо, щоб ти щасливою була!

Літо 1927 року, Одеса

ОСЕЛ І СОЛОВЕЙ (Байка)

Ти піяв, Соловей!.. Луна пісень твоя щось розтривожила чиновників “всесильних”, — і посадили Солов’я до камери будинку божевільних.

Це — “дар” за спів, що серце ним сія, — і швидше кров женуть любов і гнів у жили...

І лікувати Солов’я Ослові доручили.

За те, що непохожий Соловей на пацієнтів звичних, бо — з тендіту — його ріша одразу ж “лікар” цей у неспокійний відділ посадити.

Та сила в його дутая була, — за Солов’я повстали пацієнти, — і трохи в буйний бідного Осла не посадили з “докторським” патентом. Так і в житті бува, як приклад цей.

Хай знають це майбутнії доценти!..

Біда, коли Ослові Соловей потрапить в пацієнти.

24.XI1.48

1-й відділ психарні ім. Павлова, старий Київ

ДО БРАТА

На мові нашій дня печать.

Вона — як сяйво серед ночі...

Її не можна забувать,

Вона душі твоєї очі.

Єднає з піснею в гаю Вона з життям тебе любовно... Коли ж забудеш рідну мову, Загубиш душу ти свою.

Коли, йдучи з труда дороги, Слова не ті вкладеш в уста, Немов піджак з плеча чужого Для тебе мова буде та.

Немов чужого саду віти,

Тієї мови пишний цвіт.

Не зможеш нею ти творити, Знання