Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

“Чом смієшся ти, юначе?” — “Я твою кохану бачив”. В серці чорний ворон кряче. “Бачив я її з другим”.

1 пішов. Думки, як зграї... Я один. Її немає.

Поле тягнеться безкрає, як журби моєї дим...

1962

Давно немає літа з нами, що мов одснилося у снах, і під осінніми дощами зів’яли айстри у садах.

Холонуть і смутніють далі,

і, де шепталася трава, вітри за літом у печалі цілують голі дерева.

Іде зима, та за снігами, що, як на скронях сивина, шумить лазурними крилами й нам усміхається весна.

27.XI. 1959

Не стелись, тумане, не шуміть, тополі, не печальте очі ви, берізки голі!

Вийду я у поле, там, де синь навколо, де чогось шукає перекотиполе;

де когось шукає, то біжить, то стане...

Не шуміть, тополі, не стелись, тумане! Вечір чорнобривий, сині небокраї, я у полі стану, про весну згадаю, про весну, про літо, як зітхало жито, як тремтіли в небі птиць дзвінкі привіти, як торкавсь губами я її волосся і сердець двох пісню слухало колосся. Хай давно зозуля в листі одкувала.

Серце знов чекає, щоб весна настала, щоб настало літо, щоб зітхало жито... Серце, моє серце, де тебе подіти?

27.ХІ. 1959

* * *

З дерев опадає убрання, і вітер у сурму гука.

Покірна краса умирання, чому ти мені так близька?

І осінь, і дим над рікою...

О земле, подібна пісням, чому я всім серцем з тобою, немов умираю я сам!

Неначе зорі погасання, коли у сльозах небеса, покірна краса умирання, осіння прощальна краса.

8.Х. 1962

* * *

У синім безгомінні задуми скрізь печать. Мелодії осінні в душі моїй звучать.

А листя веремія несе свою печаль.

На чорному коні я в блакитну лину даль.

Кінь жовті трави хрума, а путь, немов змія.

Цей кінь — моя задума, цей кінь — журба моя.

11.Х. 1962

* * *

Тихий сад піснями не цвіте, й там, де вітер не цілує рожу, сонце гріє листя золоте і ніяк зігріть його не може.

Наче тут клинки блищали злі, і життя хилилось під клинками, і упало військо, й по землі розляглося жовтими тілами.

Рать зелену ворог переміг, порятунку вже листкам немає. Бродить вітер між тілами їх, до землі з журбою припадає.

Потім плаче і мете, мете.

Душу я плачем його тривожу. Сонце гріє листя золоте і ніяк зігріть його не може.

13.Х. 1962

* * *

В далях хитається й тоне сон цей.

Золотом повнить балкони сонце.

Листя не гладить зелене вітер.

Дивиться пісня на мене з літер.

Хоч і не в літа теплі віти,

радісно так на землі жити!

13.Х. 1962

* * *

Між гілок віття неба просинь, я бачу мов її саму...

Чого, чого ти плачеш, осінь? Кому жалієшся, кому?

Кому цих сліз холодні плями?

Чи ти жалієшся на те, що налетить зима й снігами твої узори замете?

І килими твої розкішні накриє сивеє рядно.

Так лий же сльози, лий невтішні і стукай пальцем у вікно.

Вже чути хуги зловороже виття... Його боїшся ти.

Ніщо, ніщо тобі не зможе на цій землі допомогти.

[Осінь, 1962]

* * *

У сквері дітей голосочки хвилюють так світло мене. Листочки, жовтенькі листочки, куди це вас вітер жене?

Вам осінь похмура — не свято, мчите ви подалі од трав.

Нащо вас пустун цей крилатий од рідних гілок одірвав?

У сквері дітей голосочки...

А небо холодне й ясне.

Куди ж ви, жовтенькі листочки? Не слухає вітер, жене.

З.Х. 1962

* * *

У небі так ясно і чисто, і тіні дерев, як живі.

Розкидала осінь намисто, мов краплі багряні крові.

їх топчуть вітри голосисті, ті краплі, засохлі, сумні. Заплутало сонце в намисті холодні свої промені.

Я в даль голубу, непреложну сивин моїх муку несу, і п’є моє серце тривожне осінніх мелодій красу.

13.Х. 1962

* * *

Точать води камінь там, де трав печаль. Юності гудками одридала даль.

Граю я на лірі, дзвони струн п’ючи. Одлетіли в вирій журавлів ключі.

Вкрили дні обличчя зморшками мені.

Піснею я кличу молодості дні.

[Осінь, 1962]

* * *

Зі мною знов любов моя з рум’янцем на щоці. Багряний лист тримаю я, мов квітку, у руці.

Я наче знесений до зір, де все кругом сія, як синій, синій, синій зір... Це — ти, любов моя!

О, скільки щастя і тепла несе твій рідний крок!

Як серце ти моє, взяла багряний цей листок...

14.Х. 1962

* * *

Дивлюсь на оголені віти, їм довго чекати весни. Одплакали росами квіти, зів’яли й засохли вони.

Неначе журбу я їх чую, що піснею лине в душі, їх вітер прозоро цілує і плаче за ними в тиші.

Хотіли б вони ще пожити, але не діждались весни. Одплакали росами квіти, зів’яли й засохли вони. [Осінь, 1962]

Холодний цвіт, холодний і пухкий, все шле і шле на землю хмуре небо. Дніпро задумався. Він панцир крижаний під плач вітрів ще не надів на себе.

Вже деревам не мріяти в теплі, не пломеніти пляжу в дні розмаю.

І в берег б’ються хвилі, темні й злі, і холод їх я серцем відчуваю.

Повз мене в даль, неначе тіні в сні, машини мчать, не знаючи спокою, й залізний міст у грізній вишині хитається між небом і водою.

[ Осінь, 1962]

* * *

Не хвилюють даль пташині крики, і про зиму знов гудуть гудки.

Сплять берізки, клени і осики, сплять тополі, верби й берестки.

Не шумлять листочки їх над нами, сплять вони, і з ними спить земля. Тільки хуга білими вустами цілувати буде їх гілля.

А над ними небо, наче мати, і у сні жаліються вони.

Довго, довго їм весни чекати, довго спати, довго бачить сни.

У кущах заплакав вітер дико...

Де ви, де, троянди пелюстки?

Сплять берізки, клени і осики, сплять тополі, верби, берестки.

[Осінь, 1962]

Вже осені кругом передчуття...

І павутиння срібно простяглося між саду віт. Упавши в небуття, пожовклий лист торкнув моє волосся,

немов шепнув: “Забудь, забудь про все, як я забув про те, що звем життям ми. Мене холодний вітер понесе і замете печальними снігами,

як і тебе — байдужий вихор літ, і знать ніхто, і знать ніхто не буде, що ти колись любив, співав цей світ і що тебе за